Ми скористалися для ілюстрування цього нарису листівками, які продаються в Бретані в безлічі: щоб відбити все різноманіття бретонських костюмів, одним альбомом не обійтися. Костюми ці вийшли було вже із уживання, але тепер їх знову дістали зі скринь. Хоча б з нагоди свята...

Дуже часто при знайомстві бретонці запитували мене: — А скільки в тебе братів і сестер? І  коли я  ним відповідала, що ні братів, ні сестер у мене ні, вони завжди дуже дивувалися. У Бретані (історична область Франції, де живуть у декількох департаментах бретонці, що говорять мовою, зовсім несхожому на французький), а особливо в Нижньої, таке рідко зустрічається. Я, у свою чергу, дивувалася, коли дізнавалася, що чи ледве не у всіх сучасних бретонських родинах по трьох-чотирьох дитини. У нас такі родини звичайно вважають багатодітними. Бретонці ж відповідали:
— А хіба це багато? От у старі часи були родини — так родини. А зараз уважається шість дітей — уже багато.

Дійсно, зараз у родині народжується стільки дітей, скільки батьки здатні містити. Однак одне-два покоління назад бретонські селянки робили на світло стільки потомства, скільки дозволяло їм здоров'я. А здоров'я, треба сказати, у них було міцне

Мені довелось познайомитися з однією родиною із бретонської глибинки. Від них я довідалася багато нового про життя й побут бретонських селян. Серед іншого, уразила мене й сама родина. Зважаючи на все, зовсім звичайна й нічим особливим не виділяється. Це-те вона мене й зацікавилася

Везла мене туди моя подруга Валери. По дорозі вона раз у раз указувала мені на сусідні ферми:
— Отут живе моя тітка — мамина сестра. А тут теж живе моя тітка, теж мамина сестра, а геть там — ще одна сестра...

Виявилося, що в окрузі чи ледве не всі — близькі або далекі родичі. Мені абияк удалося запам'ятати тіточок Валери, але із самим старшим поколінням справа обстояло гірше — коли мова заходила про бабусь і ступінь їхнього споріднення, я просто губилася. Зрозуміти, хто кому ким доводиться, часом навіть не вдавалося

Та й сам будинок, у якому живуть удвох батьки Валери, мене вразив. Сільський будинок Коттенов по розмірах нагадував один з тих котеджів, які зараз удосталь виростають у Підмосков'я, а по зовнішньому вигляді — казковий будиночок з мультфільмів. Усередині він виявився величезним, гарним і — безлюдним

— Зараз тут порожньо, — небагато смутно згадувала матір Валери, — а раніше, скільки народу було! У кожній кімнаті жило по кілька людей. Спали по двох або по трьох на одному ліжку. Я, наприклад, завжди спала із сестрою. Тоді під одним дахом жили кілька поколінь...

— Прямо як у нас! — вирвалося в мене. Дійсно, ще недавно бретонське село було густо заселене — на кожній фермі жили разом батьки, матері, діти, бабусі, дідусі, онуки. Це сьогодні ті, хто не зумів у двадцять років зняти або купити власну квартиру або будинок, уважаються у Франції невдахами

— Я, наприклад, не представляю, як можна жити при такім скупченні родичів, — говорила мені Валери (сама вона знімає однокімнатну квартиру в місті Рене). — Людині адже іноді так хочеться побыть одному...

Якось, згадуючи весілля когось із рідних, мадам Коттен недбало упустила:
— Того разу ми орендували замок на цілий день. Це було жахливо! Більше ніколи не будемо справляти весілля в замку. Як там було тісно! Ми ледве не задихнулися...

Звичайно саме на весіллях і збирається вся родина, включаючи далеку рідню. Весільні фотографії чимсь нагадували мені шкільні — так само рядами вибудовувалися десятки людин, задні ряди стояли на сходах, щоб усього було видно. І як тільки мадам Коттен ухитрялася запам'ятати всіх присутніх на знімках двадцят-тридцятирічної давнини?

Як я вже говорила, таке сімейство в Нижній Бретані — правило, а не виключення. Зараз люди люблять згадувати, як раніше жили під загальним дахом. Ранком виходили на роботу в поле, підлітки пасли корів, жінки займалися домашніми справами. Вечорами все збиралися у вогнища, не тільки погрітися, але й побалакати й, звичайно ж, послухати казки. Звичайно казки розповідав — звичайно ж, бретонською мовою! — дідусь, глава родини. Він всідався зручніше, прочищав горло, сякався й починав казку. Гарний казкар умів заворожити всіх, нанизуючи один чарівний сюжет на інший, перетворюючи дві, три казки, а те й більше, в одну довгу-довжелезну захоплюючу історію. Така історія розтягувалася не на один вечір, іноді родина збиралася слухати продовження цікавих історій по двох тижня підряд! Слухали їх усе: і діти, і дорослі

И зараз у Бретані залишилися чудові розповідачі казок, в основному — звичайно, люди похилого віку. На всякого роду фольклорних святах вони іноді виступають перед публікою. Напевно, бабусі й дідусі ще розповідають старі казки своїм онукам. Але більшість все-таки збирається по вечорах не в каміна, а в телевізора й предпочитает історіям про Яна із Залізним Ціпком — бретонського Іван-Царевича — сучасні «мильні опери».

— Це зараз люди думають насамперед про себе й тільки потім про дітей, — згадував хтось із численних родичів моєї подруги. — А раніше все по-іншому було. Нас у батька з матір'ю було вісім, а моя мати була дванадцятою дитиною...

Такі цифри мене просто вражали. Звичайно, і в російському селу початку століття багатодітних родин було багато, швидше за все, не менше. Але те — у Росії, а для «французької» Франції такі величезні родини були навіть у той час, м'яко говорячи, нетипові. Тим більше, що поширена думка про те, що сільські дівчини виходили заміж раніше міських, для Франції взагалі й для Бретані, зокрема, не зовсім вірно. Якщо в нас у Росії на селі дівчина повинна була обов'язково вийти заміж до двадцяти років, а інакше неї вважали нікому не потрібною старою дівою — хоч у монастир іди! — те у Франції старими дівами визнавалися незаміжні особи починаючи із двадцяти п'яти років. Виходити заміж якомога раніше ніхто особливо не прагнув. Навіть на початку нашого сторіччя багато бретонок виходили заміж у двадцять два-двадцять три роки, а те й пізніше, і не вважалися при цьому що засиділися вдевках.