Утворення Ізраїльського царства. Правління Саула

Період після вторгнень «народів моря» і нових семітських народів зі степу й пустелі й до ассірійського завоювання був часом незалежності палестинських і сірійських держав. До кінця цього періоду серйозною погрозою стала Ассирія, але до правління пануючи Тиглат-Паласара III (745 - 727 р. до н.е.) вона не ставила своєю метою пряме захоплення сиро-палестинских держав, обмежившись по суті грабіжницькими походами. Самі ці держави в той час вступали в найрізноманітніші відносини й між собою, і з великими державами, що знову набирають сили, як та ж Ассирія і Єгипет. Серед нових держав, що виникли в Сиро-Палестинском регіоні на рубежі II - I або на початку I тисячоріччя до н.е., було Єврейське царство, що пізніше розділилося надвоє. Важка поразка, нанесена євреям филистимлянами, привело до того, що навіть Ковчег Завіту потрапив у руки ворогів. Це поразка не тільки підкоряла ізраїльтян филистимлянам, але через втрату релігійної святині загрожувало повною втратою релігійно-національної ідентичності. Нищівна поразка різко підсилила в народі монархічні настрої, тому що здавалося, що тільки могутній цар зможе врятувати Ізраїль від скорення филистимлянами. Відому роль зіграв і приклад сусідів, тому що «монархісти» прагнули до того, щоб і в Ізраїлю був цар, як в інших народів (I Sam., 8, 5). Антимонархічні настрої теж були сильні, і їхнім виразником став пророк Самуил, що, до того ж, займав пост «судді» і встиг передати свої повноваження синам, так що був особисто зацікавлений у збереженні старих порядків. У Біблії втримується красномовна мова Самуила, пытавшегося відговорити народ від установлення царської влади, перераховуючи всі види насильства, які цар обрушить на народ, що стане рабом пануючи (I Sam, 8, 11 - 18). Однак шок від поразки був настільки великий, що спроби перешкодити політичній реформі провалилися. І сам Самуил був змушений зробити обряд помазання, визнавши першого законного царя Ізраїлю. Їм став Саул, син Кишачи, із племені Веніаміна (I Sam. 9, 1 - 10, 1). Головним завданням нового царя став порятунок народу від зовнішніх ворогів (I Sam., 10, 1). Проголошення Саула царем відбулося на загальносоюзних народних зборах (I Sam. 10, 20-24). Подальша біблійна розповідь буяє протиріччями. Там говориться, що приблизно через місяць після помазання Саула на царство на зайорданське місто Иавис (Йавеш) у черговий раз напали аммонитяне, і жителі Иависа звернулися по допомогу «в усі межі Ізраїлю». Саул, що перебував у рідному місті Гиве й, що займався в той час польовими роботами, довідавшись про напад і вимогу підкоритися аммонскому паную, призвав народ до бою, після чого, зібравши армію, наніс аммонитянам страшну поразку. Після цього народ, що зібрався в Галгале, «обновив» царство, тобто знову поставив Саула царем (I Sam., 11). Природно, виникає питання, навіщо було проголошувати Саула царем удруге, тому що яка була дійсна його роль у цих подіях. Багато вчених уважають, що до перемоги над аммонитянами Саул був приватною людиною, і вже як переможець він був проголошений царем (Tadmor, 1981, 116; Шифман, 1989,68). Однак ця розповідь дає підстави й для іншого тлумачення. Розповідаючи про обрання Саула на народних зборах, Біблія розрізняє два види людей: хоробрих, які пішли із Саулом у Гиву, і негідних, які знехтували новообраного царя. Видимо, незважаючи на загальний ріст монархічних настроїв, протилежні погляди були ще досить сильні. Може бути, ще важливіше було суперництво різних племен, і далеко не все племена були в захваті від піднесення вениаминятян, з якими ще порівняно недавно доводилося воювати. Як би те не було, Саула, імовірно, визнали далеко не всі ізраїльтяни, що, може бути, і змусило його спочатку не афішувати свою владу. Але вже опираючись на своє нове положення, він на початку конфлікту з Аммоном наказав усім виступити на війну, загрожуючи конфіскацією майна. Перемога принесла Саулу таку славу, що ніхто не посмітив виступити проти, що й було закріплено вторинним проголошенням. Не випадковий і вибір Галгала. По переказі, це був перше місце, де ізраїльтяни зупинилися після переходу через Йордан, тут нібито були поставлені дванадцять каменів із дна Йордану - по числу ізраїльських племен (Jesus., 4, 19-24) і тут же, на західному березі Йордану, був відсвяткований перший Великдень (Jesus., 5,10). Тут до того ж перебувало одне з найдавніших ізраїльських святилищ (Vaux, 1967, 134-135). Так що це місце було священним в очах нащадків, і вторинне проголошення Саула царем саме тут певною мірою сакрализировало його влада. Оскільки найважливішим завданням пануючи була війна з филистимлянами, те головний акцент Саул зробив на військовій реформі. У війні з аммониятами брало участь все ізраїльське ополчення, але для війни з филистимлянами, як показали недавні події, вона не годилося. Тому на другому році свого правління Саул почав проведення реформи. Він створив постійне військо в кількості 3000 чоловік, розділивши його на дві частини, одну з якої, більшу, очолив сам, а іншу поставив під командування свого старшого сина Ионатана (I Sam., 13,1-2). І це незабаром дало свої плоди. Загін Ионатана розбив филистимский гарнізон у Гиве й, видимо, звільнив це місто. Перемога була далеко не вирішальної, але вона була першої після страшної поразки, і це підняло дух народу. Після цього Саул знову зібрав ополчення, з яким і виступив проти филистимлян. У запеклому бої, у якому значна роль знову ж належала загону Ионатана, ізраїльтяни здобули перемогу (I Sam., 13, 3-14, 46).

 

« Пред.		След. »