Внутрішній стан Рима в II в. до н.е.

Протягом цілого покоління після битви під Пидне римська держава користувалася найглибшим внутрішнім спокоєм, тільки-но нарушавшимся подекуди на поверхні. Володіння Рима поширилися по трьох частинах світла. Блиск римської могутності й слава римського імені постійно зростали. Погляди всього миру були звернені на Італію, куди стікалися всі таланти й всі багатства. Здавалося, там наступало золоте століття мирного добробуту й духовних радостей життя. Жителі східних країн цієї епохи з подивом розповідали один одному про могутню західну республіку, «яка скорила ближні й далекі царства; ім'я її вселяло всім страх, але із друзями й тими, хто віддавався під її заступництво, вона жила у світі. Таке була велич римлян; однак, ніхто з них не покладав на себе корону, ніхто не хвастався пурпурним одіянням; але кого вони рік за роком призначали собі правителем, тому вони й корилися, і не було серед них ні заздрості, ні розбратів». Так здавалося видали, але поблизу справа представлялася інакше. Правління аристократії на овний хід ішло до руйнування того, що було створено їм же. Не можна сказати, щоб сини й онуки переможених при Каннах і переможців при Замі зовсім виродилися в порівнянні з їхніми батьками й дідами. Не стільки змінилися люди, що засідали в сенаті, скільки часи стали іншими. Коли влада перебуває в руках замкнутої групи старої родової знаті, що володіє міцним багатством і авторитетом спадкоємного державного досвіду, то у хвилини небезпеки вона проявляє чудову послідовність і наполегливість і геройську самовідданість, але в мирний час її політика буває недальновидної, егоїстичної й млявої. Те й інше закладене в самій сутності спадкоємної й колегіальної влади. Зародок хвороби існував давно, але для його розвитку необхідна була атмосфера щастя й благополуччя. У питанні Катона, що буде з Римом, коли йому вже не треба буде побоюватися жодної держави, полягав глибокий зміст. Тепер Рим досяг саме такого положення: всі сусіди, яких можна було побоюватися, були політично знищені; люди, виховані при старому порядку, що виросли в суворій школі війни з Ганнибалом і до глибокої старості сохранявшие відбиток тієї великої епохи, зійшли один за іншим у могилу, а голос останнього з них, старого Катона, замовк у сенаті й на форумі. Нове покоління прийшло до влади, н політика його була безвідрадною відповіддю на питання старого патріота. Ми вже виклали, який оборот прийняли в нових руках керування підвладними країнами й зовнішньою політикою. В області внутрішнього керування державний корабель ще в більшій мері був наданий волі хвиль. Якщо під внутрішнім керуванням розуміти не тільки дозвіл поточних справ, то в ці часи в Римі взагалі не було ніякого керування. Правляча корпорація керувалася однією ідеєю - зберегти й по можливості розширити свої незаконно захоплені привілеї. Не державі належало право призивати на свої вищі посади потрібних йому людей, самий обдарований і гідних, але кожний член аристократичної кліки мав спадкоємне право на заняття вищої посади в державі. Це право повинне було бути забезпечене від несумлінної конкуренції інших представників знаті й від намірів осіб, усунутих від участі у владі. Тому правляча кліка вважала однієї зі своїх найважливіших політичних завдань обмеження повторного обрання в консули й усунення «нових людей». Дійсно, близько 151 р. до н.е. вона домоглася того, що перше було заборонено законом і що керування було віддано в руки одних незначностей аристократичного походження. Бездіяльність уряду в зовнішній політиці, безсумнівно, теж була пов'язана із цією політикою аристократії, що усуває незнатних громадян від керування й недовірливо ставилася до окремих членів свого стану. Кращий засіб закрити доступ у середовище аристократії незнатним людям, рекомендація знатності яких полягала в їхніх справах, це взагалі не давати нікому можливості робити великі справи. Для тодішнього правління бездарностей навіть аристократичний завойовник Сирії або Єгипту був би вже незручною людиною. Втім, і тоді була опозиція; вона навіть домоглася відомих успіхів. Були уведені поліпшення в області суду. Судовий^-судовий-адміністративно-судовий нагляд за діяльністю посадових осіб провінцій здійснювався самим сенатом або через призначувані їм надзвичайні комісії; незадовільність цього нагляду була всіма визнана. Важливі наслідки для всього громадського життя Рима мало наступне нововведення в 149 р. до н.е.: за пропозицією Луция Кальпурния Писона заснована була постійна комісія сенаторів (quaestio ordinaria) для розгляду в судовому порядку скарг, що надходили від жителів провінцій на вимагання римських посадових осіб. Опозиція намагалася також звільнити комиции від переважного впливу аристократії. Проти цього зла римська демократія теж уважала панацеєю таємну подачу голосів. Таємне голосування було уведено спочатку законом Габиния для виборів магістратів (139 р. до н.е.), потім законом Каста - для рішень судових справ у народних зборах (137 р. до н.е.) і, нарешті, законом Папирия - для голосування законопроектів (131 р. до н.е.). Подібним же чином незабаром після цього (близько 129 р. до н.е.) народні збори прийняли постанову, що сенатори при своєму вступі в сенат повинні віддавати свого коня й відмовлятися в такий спосіб від права голосу у вісімнадцятьох всаднических центуріях. Ці міри були спрямовані до емансипації виборців від засилля правлячого стану, і їхня партія, що проводила, могла бачити в них початок відродження держави. Але насправді вони анітрошки не змінювали незначної й залежної ролі народних зборів, органа керування, якому за законом належала верховна влада в Римі; навпроти, лише яскравіше виявили цю роль в очах усіх, кого це стосувалося й не стосувалося. Настільки ж крикливим і ілюзорним успіхом демократії було формальне визнання незалежності й суверенітету римського народу, що виразилося в перенесенні народних зборів з їхнього колишнього місця в сенатської курії на форум (близько 145 р. до н.е.).

 

« Пред.		След. »