Рим. Повстання италийских підданих

З тих пор як остання війна італіків за незалежність закінчилася перемогою над Пирром, тобто протягом майже 200 років, верховенство Рима в Італії жодного разу не було вражено у своїх підставах, навіть у періоди найбільшої небезпеки. Марне геройський рід Баркидов, марне спадкоємці великого Олександра й Ахеменидов намагалися підняти италийский народ проти всемогутнього Рима. Італіки покірно йшли на поля боїв на берегах Гвадалквівіру й Медшерды, у Темпейском ущелина й на Сипиле, і ціною крові своєї молоді допомогли своїм володарям завоювати три частини світла. Але їхнє власне положення повністю змінилося скоріше до гіршого, чим до кращого. У матеріальному відношенні вони в загальному могли не скаржитися. Якщо дрібні й середні землевласники у всій Італії страждали від безрозсудних римських хлібних законів, то зате багатіли власники великих маєтків, а ще більше - стан купців і капіталістів, тому що відносно фінансової експлуатації провінцій італіки користувалися в сутності такою ж захистом влади й таких же привілеїв, як римські громадяни. Таким чином, матеріальні вигоди, пов'язані з політичною гегемонією Рима, значною мірою поширювалися й на італіків. Економічний і соціальний стан Італії взагалі не перебувало в прямої залежності від розходження політичних прав населення. У деяких, переважно союзних областях, як наприклад в Етрурії й Умбрии, вільне селянство зовсім зникло. В інші, як наприклад, у долинах Абруццских гір, селяни жили ще в стерпних умовах і частково навіть зовсім не постраждали; такого ж розходження існували й у ряді округів з населенням з римських громадян. Навпроти, політичний гніт ставав усе жорсткіше, усе важче. Правда, відкрите формальне правопорушення не мало місця, принаймні в найголовніших питаннях. Римський уряд у загальному поважало волі общинного самоврядування, закріпленого договорами під ім'ям суверенітету италийских громад; а коли римська партія реформ на початку аграрного руху намагалася відняти в привілейованих союзних громад закріплені за ними державні землі, вона зустріла завзятий опір з боку строго консервативної й помірної партії, та й сама опозиція дуже незабаром відмовилася від свого наміру. Але тими правами, які належали й повинні були належати Риму, як провідній громаді, - вищою військовою владою й вищим наглядом за всім керуванням, - римляне користувалися так, немов союзники були оголошені на положенні безправних підданих. В II в. до н.е. у Римі неодноразово проводилися зм'якшення надмірно строгих римських військових законів, але це поширювалося, як видно, винятково на тих солдатів, які були римськими громадянами. Щодо найважливішого з таких зм'якшень, скасування страти по вироках військових судів, це достеменно відомо. Неважко собі представити, яке враження робили подібні факти: видним латинським офіцерам по вироках римського військового суду рубали голови (як під час війни з Югуртой), тоді як останній солдат, якщо він був римським громадянином, міг в аналогічному випадку аппелировать до народних зборів у Римі. У союзних договорах не було встановлено, як це треба, у якій пропорції повинні залучатися до військової служби союзники й римські громадяни. У старі часи ті й інших поставляли в середньому однакову кількість солдатів. Але тепер, хоча чисельність римських громадян у порівнянні із союзниками скоріше збільшилася, чим зменшилася, вимоги, пропоновані до союзників, поступово нерозмірне зросли так, що на союзників покладали найважчу й дорого, що обходилася службу, або ж стали брати на кожного солдата з римських громадян систематично по двох солдата від союзників. Подібно військової влади Рима, був розширений також контроль над місцевим цивільним керуванням; цей контроль, а також вищу адміністративну юрисдикцію, майже невіддільну від функцій нагляду, Рим завжди втримував за собою, це було його право стосовно залежних италийским громадам. Але із часом військова влада й цивільний контроль Рима були розширені в такій мері, що в результаті італіки виявлялися відданими на сваволю кожного з незліченних римських магістратів, і положення їх щодо цього майже не відрізнялося від положення жителів провінцій. В одному із самих значних союзних міст, Теане Сидицинском, римський консул наказав поставити главу міського керування до ганебного стовпа й покарати його різками за те, що коли чоловіка консула побажала викуплятися в чоловічих лазнях, муніципальні службовці недостатньо швидко вигнали відтіля купалися, і лазні здалися їй недостатньо чистими. Аналогічні випадки відбувалися й у Ферентине, що теж принадлежали до числа привілейованих міст, і навіть у Калах, старої й найважливішої латинської колонії. У латинській колонії Венусии один вільний селянин дозволив собі глузування над носилками, у яких перебував юний римський дипломат, що був тут проїздом без офіційної посади. Селянина схопили, повалили на землю й ременями від носилок побили до смерті. Про ці випадки згадується в епоху повстання у Фрегеллах. Не підлягає сумніву, що подібні беззаконня відбувалися часто й ніде не можна було домогтися дійсного задоволення. Тим часом життя й недоторканність римського громадянина так чи інакше захищалися правом апеляції, порушення якого рідко залишалося безкарним. У результаті такого обігу з італіками якщо не зовсім зник, то у всякому разі повинен був ослабшати розлад, що ретельно підтримувався мудрістю предків між латинами й іншими италийскими громадами. Римські цитаделі й ті області, які Рим тримав у покорі за допомогою цих цитаделей, перебували тепер під тим самим гнітом. Латин міг нагадати жителеві Пицена, що обоє вони однаково перебувають «під властлью сокири». Колишніх панських прикажчиків і підневільне населення об'єднала тепер ненависть до загального пана.

 

« Пред.		След. »