Монгольська навала

В XII в. у Русі з'явився новий грізний супротивник - монгольські орди, вторгшиеся із глибин Азії в Європу. Монгольські племена, що жили в степах за Байкалом були об'єднані на початку XIII в. одним із племінних вождів Темучином. На курултаї - з'їзді монгольської знаті в 1206 р. він був проголошений великим кааном (ханом) всіх монголів і прийняв ім'я Чингисхан. Кочові племена монголів були нечисленні, але панування родових порядків забезпечувало участь у війні поголовно всіх чоловіків. Військо ділилося на десятки, сотні й тисячі й десятки тисяч ("тьма" російських літописів). Міцні традиції разом із драконівськими мірами забезпечували високу боєздатність монгольського війська. У випадку втечі воїна страти підлягав весь десяток. Боягузтво десятка вела за собою побиття сотні, що поєднувала найближчих родичів. За допомогою насильства Чингисхан підтримував у своєму війську залізну дисципліну. Протягом короткого часу монголи завоювали Північний Китай і Середню Азію. Під час походу Чингисхана на ріку Інд його полководці Джебе й Субедей відділилися від головної армії й через Закавказзя вторглись у Європу, де на шляху в них виявилися половці. Пройшло більше півтора століть із тих пор, як половці завоювали причорноморські степи й стали найближчими сусідами Русі. Натиск половецьких орд на Південну Русь був зупинений уже в XII в. З настанням роздробленості князі найчастіше самі приводили на Русь половецьких ханів і з їхньою допомогою побивали один одного. Мирні торговельні відносини з половцями мали виняткове значення для російських князівств. Відновив приплив слов'янського населення на Дон і Нижнє Подністров'я. Династичні шлюби й проникнення християнства в половецькі "вежі" зближали російську й половецьку знать. Один зі старших половецьких ханів, Кончакович, одержав при хрещенні ім'я Георгій і поріднився з володимирською великокнязівською родиною, видавши дочку за князя Ярослава Всеволодовича з Переяславля. (Другим шлюбом Ярослав був одружений на дочці Мстислава Відважного). Георгій Кончакович і інший хрещений хан, Данила Кобякович, що кочували між Дніпром і Волгою, загинули в першому зіткненні з монголами. Їхньої орди відринули на захід і з'єдналися з половецькою ордою хана Котяна, що кочував між Дніпром і Дністром. Хан Котян звернувся по допомогу до князя Мстиславові Відважному й іншому російському князям. Ті оцінили небезпека й на "з'їзді" у Києві ухвалили виступити на захист половців. У раді брали участь князі Мстислав Романович Київський, Мстислав Святославич Чернігівський, Мстислав Мстиславович Галицкий, Данило Романович Волинський і ін. Старші суздальські князі Юрій і Ярослав ухилилися від виступу проти монголів, але відправили в Київ ростовських князів з полками. Однак ростовська рать прибула в Подніпров'я занадто пізно. Перед походом "великий князь" половецький Басты хрестився в православну віру. Цей акт повинен був скріпити союз Русі з ордою. У яких відносинах стояли між собою старші половецькі хани Басты й Котян, сказати важко. Навесні 1223 р. на Дніпрі в переправи зібралася одна із самих численних армій, коли-небудь, що діяли в Східній Європі. У її складі були полки з Галицько-Волинського, Чернігівського й Київського князівств, смоленські дружини, "вся земля Половецька". Одна лише орда Котяна нараховувала до 40 000 вершників. У київському війську значилося 10 000 воїнів. Подання, начебто монголи зобов'язані були перемогами своїй гнітючій перевазі в силі, позбавлено підстав. Основні сили монгольської армії залишалися в Азії із Чингисханом. Допоміжне військо Джебе й Субэдэя далеко уступало по чисельності російсько-половецької раті. До того ж воно було ґрунтовно порване під час тривалого походу. Монголи намагалися розколоти союзну армію, що протистояла ім. Вони запропонували російським князям разом обрушитися на половців і заволодіти їхніми чередами й майном. Не починаючи переговори, росіяни перебили послів. Монголам удалося залучити на свою сторону лише "бродников", православне населення Дону, що смертельно ворогувало з половцями. Слабість союзної армії полягала у відсутності єдиного командування. Жоден зі старших князів не бажав підкорятися іншому. Справжнім вождем походу був Мстислав Відважної. Але він міг розпоряджатися лише галицкими й волинськими полками. Коли сторожовий загін монголів здався на левом бережу Дніпра, Мстислав Відважної переправився за ріку й розбив ворога. Проводир загону потрапив у полон і був страчений. Слідом за галицким князем все військо перейшло на лівий берег Дніпра. Після переходу, що тривав 8 або 9 днів, союзники вийшли до ріки Калке (Калмиус) у Приазов'я, де й зустрілися з монголами. Мстислав Відважний діяв на Калке так само відважно, як і на Дніпрі. Він переправився за Калку й почав бій, але при цьому не попередив про своє рішення ні київського, ні чернігівського князів: "не поведа има заздрості заради: бе бо котора (ворожнеча.- Р.С.) велика межю има". Свідчення літописця разюче, але не вірити йому немає підстав. Кількісна перевага союзників бути настільки велико, що Мстислав вирішила здолати монголів власними силами, не ділячи честь перемоги з іншими князями. За його наказом у бій рушили князі Данило Волинський, Олег Курський, Мстислав Німої. Атаку підтримав сторожовий полк половців з воєводою Яруном на чолі. Новгородський літописець, благоволивший до Відважного, склав провину на половців. Вони нібито першими побігли з поля бою й, "потопташа" росіяни стани, перешкодивши князям "исполчитися". Дійсною причиною поразки було те, що в битві брали участь лише передові сили армії союзників. На початку бою росіяни потіснили монголів, але потім потрапили під удар головних сил супротивника й кинулися навтіки. Князі й воєводи, що очолили атаку, майже все залишилися живі, тоді як найбільші втрати понесли полки, що залишилися на Калке й бігли після несподіваного удару монголів. При відступі легкі половецькі кінноти далеко обігнала російські полки, що відходили. У шляху половці грабували й побивали російських ратників, що покидали зброю.

 

« Пред.		След. »