Приєднання Ярославля, Ростова й Новгорода до Московського князівства

Іван III (1462-1505) ще при житті сліпого батька стало його співправителем. Нещастя, що осягли князя замолоду, загартували його волю. Зійшовши на трон, Іван III всі сили вжив на те, щоб розширити свої володіння й підкорити собі всі російські землі. Для досягнення цієї мети він використав будь-які засоби - насильство, гроші, династичні шлюби. Москва поглинула Ярославське й Ростовське князівства, Новгород Великий і, нарешті, Твер. Ярославль давно потрапив в орбіту московського впливу. Дяк Олексій Полуектов настійно радив Василеві II відібрати вотчину в ярославських князів. Але Василь II не зважився порушити традицію. І тільки Іван III пішов раді дяка й послав його в Ярославль, щоб довершити справа. Відомо, що Полуектов перебував в опалі в 1467-1473 р., а виходить, його поява в Ярославлі варто віднести до більше пізнього часу, до результату XV в. Описуючи нововведення Полуектова, місцевий літописець відзначив, що всі князі ярославські "простилися з усіма своїми вотчинами на століття, подавали їхньому великому князеві Іванові Васильовичеві, а князь великий проти їх отчины подавав їм волості й села...". Термін "отчина" мав у вустах літописця більше широке й невизначене значення, чим термін "вотчина" ("села"). Передача "отчины" московському князеві означала ліквідацію суверенітету Ярославського князівства (В. Б. Кобрин). Ярославські князі втрачали традиційні права й статті доходу в Ярославлі, а свої "волості й села"" вони як би заново одержували з рук нового суверена. Свого роду коментарем до літописної звістки може служити лист Івана IV до А. М. Курбскому, що принадлежали до Ярославського князівського будинку. Цар ремствував, що князі-бояри порушили закон, "їжаку діда нашого великого государя укладення: які вотчини (князів ярославських і інших. - Р. С.) взимати (конфіскувати в скарбницю. - Р. С.) і яким вотчинам їжаку несть потреба від нас даятися й ті вотчини вітру подібно раздаяли неподібно..." Іван IV описав земельну політику Івана III досить точно. Ліквідація суверенітету Ярославського князівства спричинила переділ земель між скарбницею й більшими місцевими суверенами. Закріплення великих вотчин за князями було небажано ("непотрібне") з погляду інтересів скарбниці. Виправдуючи власну політику, Іван IV зосереджував увагу на питанні про конфіскації спадкоємних родових земель. Але в XV в. скарбниця повинна була залишити у володіння місцевих вотчинников значні вотчинні багатства. Віддавна Ярославські князі мали "жеребья" у Ярославлі, одержували доходи з "чорних" земель, торгів та ін. Ліквідація суверенітету означала ліквідацію "жеребьев" у Ярославлі й відповідних статтях доходу. Перетворення спадкоємців великокнязівського й питомого престолів в "службових" князів, а потім московських бояр носило досить тривалий і складний характер. Але результат цього процесу добре відомий. ДО XV в. у Ярославській землі збереглося гніздо богатых вотчинников з місцевого князівського будинку, тоді як їхні збіднілі брати розселилися по особі землі - від Москви до Новгорода й Пскова. Приєднання до Москви супроводжувалося загальним описом ярославських земель. Керував московським переписом хтось Іван Агафонов: "у кого сіло добро, ин відняв, а в кого село добра, ин відняв так описав на великого князя, а хто буде сам добрий, боярин або син боярський, ин його самого записав". Метою списку було впорядкування служби бояр і дітей боярських у межах Ярославля. "Добрих бояр" і дітей боярських записували в службу, у неслуживі села й деревеньки описували в скарбницю. Літописець назвав переписувача Агафонова "сущим созирателем Ярославської землі". Ростовське князівство втратилося залишків незалежності в другій половині XV в. За свідченням літопису, московські влади вживали не тільки насильницькі засоби відносно кревної рідні. Під 1474 р. літописець записав, що ростовські князі продали Іванові III свою "половину Ростова". Інакше кажучи, скарбниця надала ростовським князям грошовий викуп у вигляді компенсації за "половину Ростова". Суздальські, ярославські й навіть ростовські князі зберегли у своїх руках чималу частину своїх спадкоємних вотчинних багатств. Але ліквідація суверенітету ніколи незалежних князівств допомогла московській владі дозволити труднейшую завдання: створити фонд державних земель у центральних повітах держави. Взаємини Москви з Новгородом розвивалися по іншому типі. У Новгороді знати зломила князівську владу й заснувала вічові-вічове-вічовий-боярсько^-вічову "республіку". Князівський домен піддався експропріації. Князям, запрошеним у Новгород по "ряду" (договору), заборонялося володіти землями в новгородських межах. Твердження нових порядків дозволило Новгородській землі уникнути дроблення. До середини XV в. Новгородська земля залишалася найбільшої з російських земель, що не уступала по території Московському великому князівству. Вищими посадовими особами вічовий "республіки" був архієпископ. Всіма справами Новгорода управляли виборні посадники й бояри, що становили Рада панів. Однак найважливіших рішень Ради затверджувало віче (збори новгородцев). Новгород був найдавнішим містом Русі з високим рівнем економіки й культури. Він вів жваву торгівлю із країнами Західної Європи за посередництвом Ганзейских міст. На півночі володіння Новгорода включали Кольський півострів, на сході простору до Уралу. Проте при всій своїй могутності "республіка" не могла витрачати значні засоби на зміст війська, і її військові сили далеко уступали московським. У середині XV в. Москва підсилила тиск на Новгород, домагаючись його підпорядкування великокнязівської влади. Не маючи достатніх сил для оборони, новгородцы намагалися обпертися рятуйте!. Багато хто думали, що тільки допомога Литви може вберегти Новгород від долі інших російських земель, завойованих Москвою. Пролитовскую партію очолювала впливова родина бояр Борецких. Звертання до католицького короля могло бути витлумачене як відступництво від православної віри, внаслідок чого віче відмовило в підтримці Борецким. Для організації оборони в Новгород був запрошений син київського митрополита Михайло Олелькович. Він доводив двоюрідним братом Іванові III і його відносини з королем Казимиром були далеко не дружніми. Князі Олельковичи сповідали православну віру й не визнавали унії з католицькою церквою.

 

« Пред.		След. »