Священна Римська імперія в другій половині XVI - початку XVII століть

У самім серці Європи виникли релігійні звади, що, втім, з'явилося закономірним розвитком подій. Аугсбургский договір повернув протестантизму його положення, дав позитивні результати в заселених протестантами районах. Але все-таки не оселив остаточно релігійного миру. Нові погляди в колі протестантів не підкріпили старих початків, але безупинно подавали привід до нових спор і безладь. У той час, як католицька Церква могла похвастатися духом єдності, протестанти не могли ужиться між собою, сперечалися й нападали один на одного. Лагідний і поблажливий Меланхтон опинився на чолі цілої "школи" своїх прихильників, прямою протилежністю яких були послідовники Кальвіна. Незважаючи на всі його старання до примирення, навіть його "школа" називала ці спроби слабістю й зрадою. Д всьому цього домісилася злість і заздрість колишніх "герцогських" саксонців у відношенні нових, "курфюрстских". Причому головними ревнителями були Матвій Флаций Иллирик і друг Лютера Амсдорф. До основного протестантського вчення про "спокуту" тепер домісилися ще суперечки "синергистов" і "адиафористов". Предметом цих суперечок були питання: чи дійсно людина створена був безгрішним або його тільки називають таким; про гріхопадіння й про те, чи вільний людина настільки, щоб відчувати в собі прагнення до досягнення божественної благодаті; нарешті, чи необхідні добрі справи для досягнення блаженства? Вони не допускали думки, щоб Меланхтон погоджувався з адиафористами лише зовні. В 1559 році Амсдорф дійшов до того, що висловив дивовижне положення, начебто "добрі справи шкодять досягненню блаженства", і цей погляд "правильно й вірно духу християнства". Захоплення духовних осіб цими питаннями, які хвилювали й глибоко цікавили народ, усе підсилювалося... Ці духовні особи, особливо ті, які мали вплив на главу держави, роздмухували полум'я духовної, релігійної ворожнечі. Вони, так сказати, направляли її в ту або іншу сторону, надавали їй той або інший відтінок. Це спричиняло іноді таке духовне тиранство, перед яким колишній насильницький обіг у реформатскую віру було ніщо. Чи добре, чи погано були спрямовані прагнення об'єднати людей духовно, однаково вони вели лише до ще більших непорозумінь, породжували нові звади. До якого ступеня сильна була злість і ненависть у богословах того часу, видно з останніх слів умираючого Меланхтона, що він дякує Богу за рятування з люті богословів (rabies theologorum). Меланхтон помер у Виттенберге 19 квітня 1560 року. Після його смерті ще довго тривали гарячі суперечки й сперечання, коснувшиеся тепер 10-й статті Аугсбургского сповідання, а саме вчення про Таємну Вечерю. Тлумачення кальвіністів, що відрізнялося тонкістю й глибоким благочестям, одержало перевагу над поглядами Лютера й Цвингли; особливо ж зміцнилося воно тоді, коли Фрідріх III Пфальцский повелів в 1563 році скласти в цьому дусі Гейдельсбергский катехізис. Крім того, був відданий наказ на підставі принципу "вітчизняної" віри виганяти з меж держави всіх тих проповідників, які не прийняли б цього тлумачення. Протягом одного століття чотири рази міняло державу свою "вітчизняну" віру, і в той час, як виявився кальвінізм, у курфюршестве Саксонському після довгої боротьби восторжествувала лютеранська віра. Під заступництвом курфюрста Августа в 1577 році відбулася "Formula Concordiae", (формула угоди) і в 1580 році була остаточно оприлюднена. У царювання його спадкоємця Християна I перемога залишилася за кальвінізмом або, як називали його вороги, "филиппизмом", завдяки завзятому його поборникові, канцлерові Миколі Креллю. Але після смерті Християна I, лютерани знову високо підняли голову й навіть помстилися канцлерові, що колись був одним з лідерів кальвіністського руху й успіху. Він був арештований і після десятилітнього висновку страчений у Дрездене в 1609 р. Аж до 1580-х років протестантизм ще лише пробивав собі дорогу. Імператор Фердинанд I, що царював з 1558 року по 1564 рік, навчився віротерпимості й дотриманню духовного миру, якому він особливо намагався сприяти. Так, наприклад, своєму представникові на Тридентском соборі він доручив вимагати причащання для язичників, шлюбу для священиків, перегляду молитвословов, німецьких церковних пісень і т.д. Таким чином, протестантизм установився при ньому у всіх габсбурзьких володіннях, за винятком Тіролю, а також у суміжні з ним землях: в Угорщині й у Польщі. В Австрії протестантська віра була поширена хоч і не так широко, але все-таки у вищих шарах суспільства й державного керування було багато її прихильників. Те ж було й у Баварії: дворянство й майже всі міста були на боці протестантства. Думка одного венеціанського посла, що говорить, що навряд чи десята частина всього держави ще сповідає свою колишню віру, може бути перебільшено, однак достеменно відомо, що в той час навіть серед католицького населення Німеччини (і навіть у духовних володіннях на Рейні), утворилася сильна протестантська партія. Після смерті Фердинанда I, в 1564 році, йому успадковував його старший син Максиміліан II, що правив Австрією, Богемією й Угорщиною як государ і їхнього загального володаря й зразок, що виявив у своїй особі, особистих і царствених чеснот. Прекрасно утворений, він відрізнявся своєю віротерпимістю, тому що першорядне значення надавав політиці й уважав, що в її інтересах можна й навіть повинне поступатися чим би те не було. Зате в Римі на нього дивилися, як на відщепенця. Але він не обертав уваги на папські грамоти й на легатів, сміло дозволяв у своїх потомствених володіннях прийняття протестантської віри за правилами Аугсбургского сповідання. Немудро, що за таких умов у Німеччині виникла надія, що протестантизм остаточно восторжествує.

 

« Пред.		След. »