Один раз мій старий мадридський друг художник Хуан Лопес запропонував познайомити мене стореадором.

— Збереш матеріал для нарису про кориду, — сказав він

Хіба мислиме уявити собі Іспанію без бою биків? У годину кориди вулиці іспанських міст порожніють. Чоловіки й жінки, старі й діти спрямовуються додому до телевізорів; видовище, заради якого вони залишають на час всі інші справи, затьмарило по популярності й футбол, і хокей, і самі захоплюючі кінофільми й театральні постановки

А подивитися на власників квитків на «пласа де торос», коли вони квапляться зайняти місця на трибунах! Хто в тіні, хто під сонцем — залежно від суми, що вони дозволили собі витратити, збуджені, стривожені, щасливі, вони чекають моменту, коли диригент змахне своєю паличкою й під звуки пассадобля на арену ввійдуть виряджені в яскраві костюми хлопці, чиї імена тут знає кожна дитина. Потім розкриються ворота, і назустріч людям, яких спочатку сприймаєш як артистів якогось фольклорного ансамблю, кинеться велика гарна тварина

Гарсия Лорка, іспанський поет, писав про кориду: «Це справжня драма, дивлячись на яку іспанець проливає свої самі щирі сльози й випробовує найглибшу скорботу...»

Я уявив собі всі етапи кориди, аж до того кульмінаційного моменту — він повинен наступити точно в строк, покладений по ритуалі, — коли бик упаде, убитий фінальним ударом шпаги. Упаде, якщо жертвою потужної тварини не виявиться той, хто вступив з ним у смертельний бій. Так хто ж ця людина, що постійно ризикує життям, для кого корида стало професією? І я зважився:

— Ну що ж, якщо можеш, познайом мене з такою людиною. Одна умова — він не повинен чекати від мене реклами

— Уважай, що зустріч буде, — посміхнувся Хуан. — Недавно я бачився з матадором Пако Камино. І він хотів поговорити з радянським журналістом

Два дні через Пако Камино чекав нас у кафі «Хихон», неподалік від площі Колумба, там, де старий Мадрид стикається з новим, ультрасучасним. Коли ми ввійшли в кафі, Пако піднявся назустріч і простягнув руку мені й моєму супутнику. Я відразу довідався Пако його фотографії не сходять зі сторінок газет і журналів. Сильні руки, засмагла особа, манера говорити — усе видавало в ньому селянського хлопця. Пако показав очами на стоявшего поруч із ним невисокого, вишукано одягненого сеньйора:

— Дозвольте представити мого гарного знайомого — письменника Педро Бельтрана. Я людина справи, і цим живу. А він людина слова, присвятив життя книгам. І великий знавець тавромахии. Сподіваюся, він допоможе, якщо моя власна мова виявиться занадто бедным.

Відзначу відразу: Пако скромничав. За день, проведений разом з ним, я переконався, що він не тільки знає свою справу, але й уміє розповідати про нього простою й зрозумілою мовою. Втім, присутність письменника й художника дозволило торкнутися таких питань, поставити які сам я швидше за все навряд чи догадався би.

Ми сіли за столик. Хуан замовив усім кава

— И по чарці «магно», — вставив, підморгнувши, Пако. — Не заперечуєш?

Перейшовши на «ти», знаменитий матадор намагався швидше зруйнувати бар'єр, що неминуче розділяє людей у перші хвилини знайомства

— Так із чого ж ти хочеш почати? — запитав матадор

— Напевно, із самого початку. Як ти прийшов у кориду?

— Ну що ж. Відразу зізнаюся, до числа потомствених тореро, таких, як, скажемо, Бьенвенида, я не належу. Народився в сільській родині. Були важкі роки. Тільки що скінчилася громадянська війна. Жили ми бідно. Щоб нагодувати родину, — крім мене, підростало ще чотири голодних роти, — батько найнявся робити бочки для зберігань олив. Заробіток його був мізерним, і все з нетерпінням чекали, коли ми, хлопчиська, нарешті підростемо й зможемо приносити в будинок хоч якісь гроші. Іноді батька запрошували на кориду в якості бандерильеро. Він повинен був, вибігши на арену, всадити в холку бика бандерильи, прикрашені різнобарвними стрічечками

— Бандерильеро — як би підсобний робітник кориди, — пояснює, звертаючись до мене, письменник. — Він піддається на арені тієї ж смертельної небезпеки, що й матадор, але не заробляє при цьому ні слави, ні більших грошей

— И все-таки ті тридцять дві песеты, які перепадали нашому сімейству за кожний виступ батька, ніколи не були зайвими, — кидає Пако.

— Вибач, але чи можна сказати, що ти зайнявся коридою, щоб вийти з нестатку?

— У відомій мері так. Якщо захочеш, я покаджу тобі ферму в Мирамонте. Я купив неї, щоб прожити, коли не зможу більше виступати на арені. Але це тільки одна сторона справи. Головне — ти не знайдеш в Іспанії хлопчиська, що не мріяв би стати матадором

— У дітей кожної країни є своя улюблена гра, — включається в розмову Педро Бельтран. — В одних це гра в індіанців, в інших — у слова, у третіх — у прятки. Наші діти чи ледве не з дитячого віку грають у кориду. Їх притягають сила й спритність матадора, барвистість його одягу, музичний супровід бою. І ще: в інших дитячих іграх слава розподіляється більш-менш нарівно між багатьма. У цій же в центрі уваги виявляється один. Він кумир, И, навіть ставши дорослими й навчившись відокремлювати реальність від мішури, ми, іспанці, не розстаємося зі своєю дитячою мрією. Адже корида не що інше, як боротьба двох протилежних початків: грубої тваринної сили й людського інтелекту