— Жабники прокляті! Мало ми вас били у свій час!

У маленькому тісному барі я здригнувся, почувши ці слова, і з подивом подивився на невисоку чорноволосу людину середнього років, що стояв за стійкою ледве осторонь від інших відвідувачів. Мені стало боязно за нього: в особу французам раптом кинути таке! І де — у робочому кварталі Парижа! Адже так і побити можуть...

Але завсідники бара лише дружно розреготалися

— Эх ти, завойовник! Дивися як розійшовся! Чого тепер-те кулаками махати?..

— Нічого! Ми ще вам покажемо! — гнівно викликнув баламут і вийшов, ляснувши дверима

Я повернувся до стійки й тихо запитав у бармена:

— Хто це такий? Він що... не француз?

— Звичайно, немає. Він — вікінг! — посміхнувся бармен, але, помітивши мій подив, пояснив ледве серйозніше:— Самий що ні на є француз, мсьє. Живе в Парижі, працює із цими ж хлопцями, з якими тільки що лаявся. Народився він, щоправда, у Нормандії, а тому вважає себе нормандцем, вікінгом, одним словам. Сьогодні він у похмурому настрої. Нормандська футбольна команда програла паризької з великим рахунком. Розумієте?

Через п'ять хвилин «вікінг» знову з'явився в барі й замовив кальвадос на всю компанію...

Вікінги прийшли

Колись французам було не до жартів. Ситими й благополучними, горді своїми містами й дорогами, побудованими ще в період римського панування, вони прийшли в жах, коли в IX столітті в їхніх берегів з'явилися кораблі із драконами й зміями на носі, а правили ними хижі завойовники, за яких не стояла культура римської цивілізації, яким далекі були норми релігійної моралі раннього християнства, але зате вони прекрасно володіли мистецтвом навігації й «мистецтвом» грабежів і вбивств

Один з них, Рагнар Лудборг, у червні 847 року на чолі цілої флотилії ввійшов в устя Сени — «Лебединого шляху», як охрестили її норманны, — і став підніматися нагору за течією. Чи не на кожному річковому повороті йому попадався монастир, де було вдосталь провина й хліби й де мешканці майже не намагалися пручатися незваним гостям: молилися господу, прагнучи жагучою своєю молитвою відвернути лихо. Повернувшись до себе на батьківщину, у Скандинавію, Рагнар прийнявся із захватом описувати далекий, але спокусливий заморський спосіб життя: хліба й худоби різного скільки завгодно, провина теж, а небіжчиків ці диваки заривають у землю разом із золотом і коштовностями — досить підняти надгробну плиту, і ти станеш власником цілого стану

Грабежам і насильствам не було кінця доти, поки не прийшов найбільший грабіжник і великим грабежом своїм поклав кінець грабежу як такому

Кликали його начебто б Рольф. Чи родом те з Норвегії, чи те з Данії, по деяких джерелах, був він вигнаний зі своєї батьківщини за якісь, сучасною мовою виражаючись, валютні махінації. Доподлинно відомо, що десь між 890 і 892 роками цей Рольф — або Роллон, як його назвали на берегах Сени, — штурмом опанував містом Байе, до того успішно сопротивлявшимся, після чого розграбував Шартр, осадив Париж, шаленів у Лотарингії. Тодішньому королеві Карлові III Простуватому нічого не залишалося, як в 911 році укласти з Роллоном мирна угода, залишивши за ним уже захоплені норманнами єпархії й тим самим як би видавши запізніле свідоцтво про народження вже народженому герцогству Нормандія

Правителем Роллон виявився непоганим. Так простять його співаки нордического духу, саме від духу цього він відмовився в першу чергу: швиденько хрестився й хрестив свої язичеські братії, замінив старий бойовий клич «Так допоможе нам Тор!» на «Так допоможе нам бог!» і прийнявся будувати церкви так зміцнювати монастирі. Ні, не в спокуту колишніх гріхів, а, мабуть, побачивши в християнській церкві економічну й культурну силу й вирішивши зробити її союзником

Туман у кафі

Він був несподіваний і майже миттєвий. Тільки що — яскраве сонце й пронизливо блакитне небо, а спереду, обсаджена деревами, петляє між пасовищами й невеликими фермерськими полями дорога, упираючись на обрії в маленьке містечко або разросшуюся деревеньку із двоповерховими картатими фахверковими будинками. І раптом все зникає, блякне й розчиняється...

— Ну й туман! П'ятий рік працюю у Франції, а такого ще не бачив. Уважай, що тобі повезло! — захоплено вимовив мій товариш, що сидів за кермом. Але, помітивши, що я зовсім не зрадів своєму «везінню», поспішив мене утішити: — Нічого! Нормандія від нас зникла, але нормандський обід нікуди не дінеться. Якщо вірити путівнику, отут у десятьох кілометрах повинна бути пристойна оберж...

У словниках «оберж» переводиться як «готель». Так, невеликий готель, якщо ви бажаєте переночувати і якщо знайдете вільне місце. Але якщо хочете просто випити чашку кава й чарку кальвадосу, те це бар, якщо зліпку перекусити, то кафе, а якщо щільно пообідати, то стелиться на стіл паперова скатертина, і кафі перетворюється в ресторан. Якщо ж потрібно весілля справити або інше торжество — будь ласка: на другому поверсі є відповідне приміщення. У нижньому поверсі за скляною розсувною перегородкою куточок для хазяїв: доза крісла й журнальний столик...

За вікном оберж — осторонь моря — протяжно завивала сирена на маяку, не світлом, так виємо близькому сусідстві попереджав, що кораблі про, скелястого берега. Я не удержався від несподіваного бажання, підняв раму, і туман потік впомещение.

— Обережно, мсьє. Не позбавляйте нас останнього притулку! — звернулися до мене із сусіднього столика, за яким сиділа група молодих людей — чи те студентів, чи те старших школярів