Українські землі наприкінці XVII століття

Нагадування гетьмана Дорошенко про військову допомогу турецькому султанові довгий час залишалися без результату. Але в 1671 р. султан Мехмет IV вирішив відправитися на Україну й виконати свою обіцянку. Наприкінці цього року він оголосив Польщі війну за те, що вона нападає на землі султанського васала Дорошенко, і навесні 1672 р. з великою армією рушив на Україну. Поперед своєї армії він відрядив кримського хана, і той разом з Дорошенком розігнав загони польського війська, що перебували на Україні, і козаків Ханенко. Сам султан осадив Кам'янець на Подолии; міцність була слабко захищена й незабаром здалася; після цього султан приступився до Львова. Польський уряд не наважувався боротися з таким сильним супротивником і поспішив укласти мир: поступилося Туреччині Подолию й обіцяло платити щорічну данину. «Україну в колишніх границях» воно визнало за Дорошенко й зобов'язалося вивести свої гарнізони, що залишалися ще там (Бучацкий трактат 7 жовтня 1672 р.). Так виконана була одна половина планів Дорошенко: Україна звільнилася від Польщі. Здавалося, що тепер неважко буде здійснити й другу половину: з'єднати обидві половини України під турецьким і московським протекторатом, з повним забезпеченням автономії України. Московський уряд, наляканий турецьким походом, готово було піти на поступки Дорошенко, щоб він не привів турків на задніпровські землі: ходили слухи, що на наступний рік турки обіцяли прийти й завоювати йому Лівобережну Україну. Скликаний царем Олексієм земський собор ухвалив прийняти Дорошенка із правобережною Україною під царську руку, тому що Польща відмовилася від її по Бучацкому договорі. Саме собою зрозуміло, що при цьому необхідно було виконати вимога Дорошенко. А Дорошенко домагався того ж, що й в 1668 р.: на всій Україні повинен бути один гетьман, і йому повинне бути підлегле також і Запоріжжя, воєвод не повинне бути ніде - навіть і в Києві; московський уряд буде охороняти Україну, але у внутрішні справи України не буде втручатися. Тепер Москва готова була погодитися на ці вимоги, але такий настрій тривав у неї недовго. Насамперед за Дніпром не було вже однодумця й союзника Дорошенко - Многогришного. Він був не в ладах зі старшиною: та дивилася на нього свысока, як на «мужичого сина», і Многогришный, підозрюючи її в різних інтригах, часом допускав дуже різкі витівки проти старшини. Це приготувало йому падіння: незадоволена старшина склала проти нього змова й, домовившись із місцевим московським гарнізоном, у березні 1672 р. схопила його й вислала в Москву, обвинувачуючи в зраді й просячи дозволу обрати нового гетьмана. Хоча Многогришный ні в чому не був винуватий, однак московський уряд віддало його на суд і катування, а потім, відібравши все майно, заслало його з родиною в Сибір; там він зі своїми дітьми жив дуже довго, пережив всіх ворогів, що відправили його туди. Старшині було дозволено обрати нового гетьмана, і вона зробила вибори за московською границею, під охороною московського війська, боячись повстання українського населення через таку зрадницьку й беззаконну розправу із Многогришным. Гетьманом обрала вона Івана Самойловича (Поповича, як його називали); при обранні виговорила, щоб гетьман не поміняв старшину самовільно без військового суду. У відносинах до Москви були відновлені глухівські статті, але з них викреслена була й остання тінь політичної самостійності України: постанова, що на з'їзди по дипломатичних справах, що стосується України, повинні посилати українські делегати. З новим гетьманом у Дорошенка не було таких гарних відносин, як із Многогришным. Самойлович був надзвичайно попереджувальний до московського уряду й користувався його довірою, і боячись, що йому доведеться відмовитися від булави, якщо Москва прийде до угоди з Дорошенко, він всіма силами заважав угоді її з Дорошенко: радив не миритися з ним, а діяти зброєю, і дійсно досяг своєї мети. Угода з Дорошенком зустрілося ще й з іншими утрудненнями. Хоча Польща й відмовилася від України по Бучацкому договорі, але в дійсності відрікатися від її не бажала зовсім: не вивела своїх гарнізонів з України й продовжувала підтримувати Ханенко проти Дорошенко, а московському уряду заявила, що якщо Дорошенко буде прийнятий під московську владу, то вона буде вважати це порушенням перемир'я. Москва з Польщею не хотіла воювати, і це також загальмувало угоду її з Дорошенко. Тим часом страх перед турками став проходити. На інший рік вони не відновили свого походу. Навпаки, гетьман польський Собесский (обраний потім королем за свої військові успіхи) сам почав війну з турками й розбив їх під Хотином. Виявлялося, що турки не так страшні й нема чого їх боятися, а тим самим, нема чого особливо церемонитися й з Дорошенко. В очах українського народу похід турок 1671 р. теж не приніс користі Дорошенко, а навпаки, найжорстокішим образом нашкодив. Дотепер Дорошенко приховував своє підданство Туреччини, тепер воно виявилося. Усе, що супроводжувало турецький похід: обіг костьолів у мечеті нa Подолии, розповіді про знущання турків над християнськими святинями, насильницький обіг християнських дітей у магометанство - все це тепер ставилося в провину Дорошенко, тому що він привів турків на Україну. На цьому грали вороги Дорошенко й відновляли проти нього народ; навіть близькі йому люди рішуче повставали проти його турецької політики. Самойлович вірно вловив момент, умовляючи Москву не миритися з Дорошенко, а воювати й скорити силою. Москва не бажала воїни й зрештою наказала Ромодановскому відправитися із Самойловичем за Дніпро, щоб улагодити справа з Дорошенко мирно, без війни. Але Самойлович будь-що-будь хотів остаточно доконати Дорошенко, щоб той не міг більше суперничати з ним: замість того, щоб почати переговори з Дорошенко, він з Ромодановским, вступивши на правобережну територію, початків залучати на свою сторону старшину й населення. Свій похід він почав з Канева, і дійсно, і населення, і старшина, бачачи загальну неприхильність до Дорошенко, без опору визнавали влада Самойловича. Дарма Дорошенко кликав рятуйте! і татар; хан, як і при Хмельницькому, був незадоволений тим, що Дорошенко хоче командувати ним через султана, і не поспішав за допомогою. Майже всі залишили Дорошенко, і він сидів безпомічний на своїй Чигиринській горі. Але Самойлович навіть не пішов на Чигирин: він зовсім ігнорував Дорошенко. У Каневі й Черкасах він помістив свої війська. Депутати десяти тодішніх правобережних полків (Канівського, Білоцерківського, Корсунського, Черкаського, Паволоцкого, Кальницкого, Уманського, Брацлавского, Подільського й Торговицкого) визнали над собою влада Самойловича й московську протекцію. За запрошенням Самойловича вони прибутку в Переяслав і тут 15 березня 1674 р. за пропозицією Ромодановского «вільними й тихими голосами», як говорить повідомлення московському уряду, визнали правобережним гетьманом Самойловича. Ханенко, що прибув також на цю раду, передав йому й свої знаки гетьманського достоїнства. Так Самойлович був проголошений єдиним гетьманом всієї України.

 

« Пред.		След. »