Політика російських царів на Україні в першій третині XVIII століття

Мазепа яскравими фарбами описував перед московським урядом народне невдоволення, що піднімалося проти нього від цих «легковажних і непостійних людей» за його вірну службу Росії. Він хотів, мабуть, підігріти цими повідомленнями вдячність московського уряду через неприємності, що падають на вірного гетьмана за його вірну службу Москві, але це була не дуже розумна тактика, тому що попередній досвід показував, що звичайно всяка вірна служба московським урядом забувалася, якщо проти гетьмана виникав рух у самій Україні, і Москві не було розрахунку підтримувати гетьмана. Але, імовірно, Мазепа не дуже безнадійно дивився на положення справ на Україні й думав, що з московською допомогою й своїми компанейцами він зможе триматися, не піклуючись про настрій народу. Тим часом його вірна служба московському уряду дійсно накладала на козацтво й весь український народ «бремена неудобоносимые», і в силу цього в народу не тільки «відпадало серце до великого государя», як говорили сучасники, тобто зникало всяку довіру й розташування до московського уряду, але й проти гетьмана, вірного слуги «москалів», піднімалися роздратування й гнів. Новий московський уряд пануючи Петра відновило війну з Туреччиною й Кримом в 1695 р., і в продовження чотирьох років козацьке військо рік у рік повинне було ходити в походи по вказівках пануючи те на турецькі міста, те проти татар, а Україна одночасно сильно страждала й від татарських нападів через цю війну. Але, як виявилося потім, це ще було не саме гірше. Потім пішло гірше. Закінчивши війну з Туреччиною, цар Петро приєднався до війни Польщі зі шведами, щоб відкрити Москві дорогу до Балтійського моря. І знову, починаючи з 1700 р., козацьке військо рік у рік повинне було вживати на свій рахунок, без усякої винагороди, далекі походи на північ, де безліч козаків гинуло від незвичного клімату, важкої служби, а хто уцелел, вертався пеш і гол; до того ж доводилося виносити всякі знущання й катування з боку московських офіцерів, распоряжавшихся козаками - їх лаяли, били, калічили, робили з ними що хотіли. Крім військової служби, козаків постійно вживали для різних важких робіт при будівлі фортець; в 1706-07 роках величезна кількість їх ужита було для робіт при будівлі нової міцності в Києві, на Печерську, тому що цар побоювався походу шведів на Україну. Козаки повинні були працювати взимку й улітку, під доглядом московських доглядачів, що зверталися з ними надзвичайно грубо й жорстоко. Крім того, через Україну постійно пересувалися московські полки й команди, що надзвичайно обтяжували населення, що забирали всякі припаси, що обходилися грубо не тільки із простим народом, але й зі старшиною. З усіх боків піднімалися «плач і стогін» козацтва й усього народу, і навіть найбільш покірному московському пануванню люди почали заявляти, що так довше тривати не може. Два полковники, миргородський Апостол і прилуцкий Горленко, як більше значні й більше мали сміливості в зносинах з Мазепою, говорили йому: «Очі всіх на тя уповають, і не дай Боже тобі смерті, залишимося в такій неволі, що нас і кури загребуть». А Горленко підтвердив це: «Як ми завжди молимося Богу за душу Хмельницького, так ми й діти наші з роду в рід будемо душу й кістки твої проклинати, якщо нас у своє гетьманство залишиш у такім рабстві». Безсумнівно, все це було важко почувати самому Мазепі, а крім того, виникали в нього різні тривожні побоювання. Дотепер він опирався на московську допомогу; але наприкінці 1705 р. положення Москви у шведській війні початок сильно погіршуватися. Шведський король, безумно сміливий і заповзятливий Карл XII, за цей час покінчив з іншими учасниками війни, королями датським і польським. Розгромивши партію короля Августа в Польщі, він домігся обрання свого ставленика, а Августа примусив в 1706 р. відректися від польської корони, і так Петро залишився один проти цього страшного супротивника, що придбав славу непереможного воїна. Потрібно було очікувати шведів і на Україні, а на Москву надія була невелика. Коли Мазепа завів з Петром мова про загрозливу небезпеку з боку шведів, цар рішуче попередив його, щоб він не сподівався на його допомогу: він не може обіцяти йому московського війська, тому що воно потрібно йому самому. Із самотужки Мазепі нема чого було й думати про боротьбу з Карлом. Очевидно було, що якби шведи тільки ввійшли в покинуту Москвою Україну, там негайно піднялося б повстання: населення, роздратоване московськими утисками, напевно, приєдналося б до шведів, та й на старшину важко було покластися. Потрібно пам'ятати, що зі шведами зв'язано був спогад про колишні трактати в часи Хмельницького й Выговского, коли шведським протекторатом забезпечувалася воля й незалежність України. З ним зв'язувалися різні надії, і вони так і залишилися не розбитими й не зганьбленими, лише невиконаними, тому що шведи вийшли тоді з боротьби з Польщею. Тепер вони йшли на Україну, і старшина почувала, що на неї падає обов'язок довести до кінця справа, не доведене її предками - спробувати при шведській допомозі звільнити Україну від московської влади, так важко й безжалісно тяжіла в останні роки над нею. З іншого боку, Мазепа не раз мав випадок переконатися, що царська милість дуже неміцна. У неспокійній голові пануючи виникали всі нові й нові проекти, і серед них дуже часто з'являлися різні комбінації, касавшиеся України. Те він задумував скасувати козацьке військо й увести на Україні рекрутський набір. Те думав утворити з України князівство для якої-небудь потрібної людини, наприклад, для англійського герцога Мальборо, через який цар думав втягнути у свої плани Англію. Петро навіть уже випросив у німецького імператора титул імперського князя для Мазепи, щоб винагородити його за втрату гетьманства; виготовлена була вже для нього й грамота від імператора й герб. Знаючи ближче Петра, Мазепа розумів, що якщо йому дійсно зустрінеться яка-небудь вигідна комбінація з Україною, то він не пошкодує ні гетьманських заслуг, ні його випробуваної вірності. Не можна було покладатися на нього, потрібно було самому промишляти про себе.

 

« Пред.		След. »