Цю штольню показав мені житель Аджимушкая, задерикуватий старий, у якого в розмові раз у раз проскакувало: «Від не люблю, коли люди брешуть!» Старий запевняв, що вода в каменоломнях завжди була і є; а усередині каменоломень, у цій штольні, стояло й коштує ціле озеро води. І вода, мол, там корінна, підземна. Так він говорив

Ми з ним міцно заспорили. Я не раз бував під землею — і з екскурсіями, і поодинці — не бачив ніякої води. А про озеро навіть і не чув. Правда, працівник Керченського історико-археологічного музею Дмитро Кирилін сказав один раз, що десь у старих архівах є згадування про якийсь древній храм, розташованому глибоко під каменоломнями; нібито там у підземного джерела робила обряди, лікувалася пантикапейская знати. Не про чи цю воду говорив старий? Навряд чи. Переказ про храм швидше за все відзвук легенди. Але зате достеменно відомо, що без води тут страждали червоні партизани в громадянську війну. Те ж саме й навіть багато гірше було у Велику Вітчизняну. У матеріалах музею оборони Аджимушкая, розташованому відразу, під землею, немає ніяких відомостей про підземну воду, крім тих, що захисники каменоломень пробивалися крізь товщу каменю до колодязя, що перебуває зовні, що рили з великою працею власний колодязь і поки його довбали, вода добувалася зовні з боєм, буквально навпіл із кров'ю. І ще: воду збирали по краплях зі стель, висмоктували з вологих каменів. Про яке ж підземне озеро може йти мова?

Сперечалися ми зі старим у того аджимушкайского колодязя, що розташовано в лощині, недалеко від обеліска на честь полеглих партизанів громадянської війни. Я підійшов до колодязя напитися, а старий саме набирав цебром воду для своєї корови, пасшейся неподалік.

— Добре, — сказав він. — Раз ти такий упертий, зустрінемося відразу через годину. Я відведу додому корову й візьму ліхтар

— И ви покажете мені підземне озеро?

— Покаджу!

Ні ліхтаря, ні свіч будинку йому знайти не вдалося. Він захопив більшу на підставці гасову лампу з надтріснутим склом. Під невисоким обрывчиком старий розсунув кущі й із кректанням поліз у вузьку діру. Я абияк протиснувся за ним. Ми виявилися в широкому й низькому склепінному залі, заваленому каменями, — немов під перекинутою мискою. У сутінку перед нами поступово позначився кут постави — кам'яної цілини, що залишає при розробках для підтримки покрівлі. По обидва боки постави чорніли входи штолень. Одну з них, ліву, перегороджувала розвалена кам'яна стінка. Такі стінки викладали вартові підземного гарнізону для захисту від німецьких куль і гранат. Я оглядався, припускаючи, як це бувало не раз, довідатися місце, де раніше ходив з товаришами. Але ні, цю кутом выпирающую поставу й чорні діри штолень мені ніколи бачити не доводився

Старий повів по лівій штольні, повз вартове вкриття. Іти з лампою було дуже незручно. Я увесь час боявся зачепитися склом за покрівлю, що те йшла нагору, те нависала шорстким коржом над головою й змушувала пригинатися, тримав лампу біля самої особи, вона мене зліпила, я майже нічого не бачив. Однак примітила: штольня була схожа на стовбур дерева, що лежало, — праворуч і ліворуч відходили «галузі», і ми увесь час спускалися вниз. Потім старий повернув ліворуч, по ходу, щоМ изгибались крут дуг Пройшов кроків двадцять і зупинився

— А ну дай-ка світла! Я підняв лампу. Спереду освітилася широка тупикова камера. У першу мить мені здалося, що в ній коштує вода. Але ні, води не було, а був тільки слід води, темний слід, що тягся по всіх стінах як панель. Дно камери покривал шар глини. Вона ссохлась лусочками й, коли я спустився вниз, м'яко захрумтіла під ногами. Присівши навпочіпки, старий ойкав і охав. Він здавався дуже розстроєним і у великій досаді скріб потилицю, не розуміючи, куди поділася вода

Так, виходить, це й було те озеро, до якого він мене вів? Так, так, воно саме, сказав старий, і днів десять назад тут ще стояла вода. Він сам пив цю воду!

Я поставив лампу на виступ каменю, розгріб глину й почав копати спочатку ножем, а потім руками. Під глиною була тирса, потерть, що залишається після різання каменю. Я викопав яму майже на всю руку, до плеча, дістав цільний камінь, зіскріб з його шар темного ґрунту, перемішаної з тирсою, міцно стис у жмені. Розтиснула — тирса посипалася. Вона була зовсім суха

— Я пив воду, сам пив! — повторював старий

Днів десять назад? Якось не віриться. І те, що вода тут була корінна, підземна, теж несхоже. Видимо, у пору сильних злив сюди стікали поверхневі води. Штольня, по якій ми сюди прийшли, як я вже говорив, увесь час знижувалася. Зливовий потік нісся по ній, змітаючи зі шляхи тирсу, а потім збаламучена вода відстоювалася й осідала на дні камери шаром глини. Але все-таки в цей день я спробував підземну водичку. Як не квапився мій провідник до виходу, я барився, затримувався на кожному куті (тут стільки було замет тих страшних днів!), і, відсвічуючи лампі, із чорності бічного ходу раптом блиснула крапля води. Я підійшов. Крапля набухала на кінці іржавого дроту, прикрученої до вбитого в покрівлю цвяху. Серед каменів валялася майже в потерть проржавіла консервна банка з обірваною дротовою дужкою. Дріт на банку був така ж, як і на цвяху. Видимо, там вона й висіла, поки не обірвалася...

— Батя, іди сюди! — закричав я. — Дивлячись, яку воду вони пили!

Старий відгукнувся невдоволено:

— Чого там? Пішли, пішли! Гасу в лампі, мабуть, зовсім не залишилося!