Три тижня минуло, як вийшли з Москви: уже за спиною залишилися Коломна й Дівоче Поле, де був огляд полицям всіх князівств, міст і земель, откликнувшихся на заклик Дмитра Івановича Московського; і Ока залишилася далеко за, і розчинилися безвісти в повітрі прощальні ридання й напуття. 7 вересня 1380 року, у переддень свята Різдва Богородиці, російське воїнство підсунулося впритул до донського берега, і на просторі біля двох поприщ теслі стали мостити мости для піхоти, а вершники — підшукувати броди для кіннот

Дон протікав отут у досить вузькому й твердому ложі, що буяло виступами вапняку. Особливо багато таких виступів світлішало на протилежному березі, більше крутому й високому. Тим, кому стояло переправлятися напроти устя Непрядвы, той берег бачився прямо-таки горою. Сонце світило саме в очі воїнам, обливаючи лиховісним глянцем горбисті, що поростили чагарником і деревами скати. Різко посверкивало стремя ріки з її мутнуватої, якогось борошнистого відтінку водою. Дон мало був схожий на тихі й прозорі лісові річки московської округи

Сонце гріло майже по-літньому. Була в дотику його променів якесь заколисуюче пещення, що розташовувало до мимовільної посмішки, мовчанню, мрійливій відчуженості. Такі дні дарує початкова осінь, як би просячи в людини прощення за те, що занадто хитко відпущені йому на частку радості, і от уже всьому наближається кінець. І він нишком смеживает віка й вдихає повними грудьми цю теплінь, слухає дрімотний белькіт ріки, що сковзає неведомо куди, ловить крізь прижмур неясне світло її стремени…

Круте, костистий і розкотистий протилежний берег. Кіннотникам і обозникам в один мах не взяти його крутість. Зате відтіля, із гребеня, якщо повалить униз людська орава, те вуж саме в один мах сверзится прямо у воду. Ні, з такої кручі відступати ніяк нельзя.

Великий князь знав від розвідників, що Мамай зараз перебуває на відстані одного денного переходу від переправ. Але про всякий випадок віддав розпорядження: всім ратним перемінити похідний одяг на бойову. Тепер кожна жила в людині натягнута, як тятива, десниця покладається на зброю, а душу — на други своя

И ще було одне розпорядження. Коли останній обозний віз в'їхав з моста на берег, теслі прийнялися расколачивать переправи. Мало хто вже й бачив це, але знали все, що так буде зроблено. Поки перевозилися обозники, передові досягли вершини увалу, відтіля відкрився вид на просторе ненаселене поле, хвилеподібні спадистості якого висвітлювала бічним  золотавим світлом вечірня заграва. Прекрасний був вид цієї землі, прибраної по краях у парчеві ризи дібров; подекуди в низинах вона воскурялась уже ладанними клубами тумана

Була година вечірньої служби, у похідних церквах під відкритим небом зазвучав святковий тропарь:

— Різдво твоє, Богородиці Дево, радість звести всьому всесвіту...

Співали й у великокнязівському наметі, коштуючи перед шитим деисусом, вивішеним у вигляді вівтарної перешкоди

— ...з Тобі бо возсия Сонце правди Христос Бог наш...

Спів ширився, тропарь підхоплювали тисячі голосів, десь ледве випереджали, десь небагато відставали; і по полю, накочуючись один на одного, струменіли мерехтливі хвилі звучань, немов звук виходив від самих цих озлащенных гряд і занурених у тінь долів

— ...і скасувавши смерть, дарова нам живіт вічний

Коли відійшла служба, що розспівалися ратники ще довго те там, те тут зачинали знайому кожному з дитячого років пісня

Запалилися вогні серед обозів, у повітрі, що остигає, потягнуло заходом димку, запашного варива. Десь далеко, за невидимим звідси Доном, дотлівала й покривалася сизим попелом зоря. А на іншій стороні, над полем, що втратив обрису, сумно виглянула з мутної заграви місяць...

У цей^-те година до намету великого князя тихо під'їхав верхи князь і воєвода Дмитро Михайлович Боброк-Волынец. Напередодні вони вмовилися, що з настанням ночі відправляться вдвох, нікого не попереджаючи, на поле, і Волынец покаже своєму панові «якісь прикмети». Це були слова самого Волынца, і що він розумів під ними, Дмитро Іванович поки не догадувався. Але знаючи, що про Боброке говорять як про ведуне, который-ді не тільки розбирає голосу птахів і звірів, але й саму землю вміє слухати й розуміти, він поневоле дивувався цьому таємничому язичеському даруванню волинського князя й без коливань погодився з ним їхати. Душу його жадала зараз усякого доброго знака, нехай непрямого, нехай невиразного, нехай язичеського, але хоч що мало-мало відкриває завісу над тим, що тепер уже не могло не відбутися

Вони їхали повільно, майже на дотик і, як здавалося, досить довго... Витівка була нешуточно небезпечна, у будь-яку мить можна було зштовхнутися з ординської кінної сторожів, але поруч із мовчазним Боброком Дмитро Іванович почував себе уверенней і багато старше своїх тридцяти років... З них уже років десять, як великий князь московський знав цю людину. Волынец виїхав на московську службу з далекої Волині, отчого й одержав це своє прізвисько. Колись одна із самих густозаселенных і богатых земель Київської Русі, нині Волинь під владою Литви сильно запустіла. У цих обставинах Дмитро Михайлович затомився й вирішив податися в краї, де був би йому, воїнові, простір для сьогодення справи... Боброк відразу довівся по душі москвичам. Він приїхав явно не для того, щоб підгодуватися кілька років на якому-небудь спокійному намісництві й потім податися до іншого хазяїна. У ньому вгадувалося бажання служити истово й безоглядно, він як би знайшов новий сенс існування й служив не просто великому князеві московському й володимирському, але чомусь набагато більшому... Ревний боєць у будь-якій звичці викриє себе: у тім, як безпомилково, і краєм ока не дивлячись, просовує носок чобота в стремя; у тім, як царствено, начебто на троні, сидить у сідлі; у тім, як незворушно лягає спати на холодну землю, укрившись одним лише строкато розшитим князівським корзном — плащем. Не про чи таких позначається в древніх былях, що вони під трубами повиті, під шеломами викохані, з кінця списа вигодувані? Він уміє по копитних слідах обчислити величину ворожого загону. Він знає трави, від яких кров відразу перестає сочитися з рани. Він по голосах птахів точно вгадує, є чи хто чужий у лісі... Скільки князівств перетнув Дмитро Михайлович, поки добрався в Москву від своєї рідної Волині, скільки переплив рік, скільки перестрибнув шляхів, і копитом не чиркнувши об пісок, а не заблудився жодного разу й тут їздить незворушно, начебто з дитинства знає напам'ять всі російські дороги й русла, тропи й беспутки... Восьмирічної давнини похід на Рязань став першим більшим і самостійним дорученням Москви Дмитрові Боброку. Під його руку великий князь відрядив тоді трохи воєвод. У бої при Скорнищеве москвичі міцно осадили Олега, що зарвався, Рязанського. Пізніше Дмитро Іванович посилав свого тезка-воєводу в похід на Булгар, на Брянськ і Трубчевск, і щораз удача незмінно супроводжувала Волынцу, так що й сам він згодом як би зробився живою прикметою, і поневоле думалося: бере участь Боброк у раті — бути перемозі...