Великі корсиканці

Якщо вже ви потрапили на Корсику, треба, звичайно, насамперед подивитися наполеонівські місця.— Це було перше, що сказав встретивший мене в порту Аяччо Жуль Родье, співробітник однієї із французьких туристських компаній. Лавіруючи в юрбі туристів, що заповнила причали чекаючи автобусів, ми вибралися на набережну. Машина Жуля із включеним мотором стояла ледве не посередині бруківці

— У нас тут такої ж проблеми зі стоянками, як у Парижі. Можна година проїздити уздовж тротуарів, але так і не знайти стоянки. Тому доводиться залишати машину на бруківці, — пояснив Жуль

«Ситроен» різко рвонув з місця й спритно втиснувся в багатобарвний потік автомобілів, що з вимотуючою неквапливістю, завмираючи у світлофорів, тягся по набережній

— Із чого почнемо? — запитав я

— Думаю, варто проїхати по проспекті Наполеона, заодно подивитеся місто

 На дверях кафе, ресторанів, бістро таблички, призначені для іноземних туристів: «Тут говорять німецькою мовою, по-англійському, по-іспанськи». Словом, звичайна головна вулиця звичайного не занадто великого французького міста. Якась своєрідність їй надають лише неминучі для корсиканських міст пальми, що шелестять темними листами, так легені ґратчасті огорожі й блискаюча білизна стіни будинків, побудованих в «колоніальному» стилі

Недалеко від проспекту Наполеона, у п'ятьох хвилинах ходьби від порту, на площі височіє монументальне спорудження похмуро-сірих кольорів

На значних постаментах всі п'ять братів Бонапарт (Наполеон, звичайно, у центрі), увінчані лавровими вінками, у давньоримських тогах. У розташовані поблизу магазинах і крамницях воістину неозоре море сувенірів. Зайве казати, що всі вони присвячені Наполеонові, починаючи від запальничок, брелоков, листівок і кінчаючи порцеляновими сервізами з портретами імператора і його матері Летиции Бонапарт. До речі, важко сказати, кого корсиканці чтут більше — Наполеона, якого вони все-таки вважають наполовину іноземцем (його батько був вихідцем з Італії), або Петицію, стовідсоткову корсиканку, уроджену Рамолино.

Якось ранком ми з Жулем відправилися до іншого пам'ятника. Сонце стояло вже високо й пекло на повну силу, обливаючи променями самотню фігуру імператора на вершині високого пагорба. Біля монумента й на сходах, що ведуть до нього, були безлюдно й тихо. Але через годин-півтора пагорбів уже кишмя кишів туристами, а внизу щохвилини під'їжджали всі нові автобуси численних туристських компаній. Різнобарвна юрба піднімалася по сходам. Снували фотографи, спритні продавці сувенірів, що жваво рекламували свій товар

Щоб небагато відпочити від жари й людського сум'яття, ми зайшли в перше попавшееся кафі. Розглядаючи метушливу юрбу, Жуль із іронією сказав:

— Весь цей туристський «вибух» викликаний не стільки інтересом до острова, скільки своєрідною модою на «корсиканські вояжі». Більшість із тих, хто приїжджає сюди, набагато сильніше цікавлять низькі ціни на сувеніри й тарифи в готелях, чим наполеонівські місця. Смішно сказати, але багато іноземців, увлеченно, що фотографуються в пам'ятника імператорові, смутно представляють, у який час жив Бонапарт і ким він був взагалі. Правда, «наполеонівські» сувеніри розходяться добре. Японців, наприклад, навіть не дивує, що багато хто з них зроблені на їхній батьківщині...

Незабаром ми знову вийшли на розпечену площу, і я попросив Жуля відвезти мене на вулицю Сен-Шарль, до будинку, де народився Наполеон

Будинок це різко контрастує з пихатими пам'ятниками імператорові: звичайний чотириповерховий будинок на малолюдній вулиці, від сусідніх будинків він відрізняється тільки укріпленої на стіні строгою меморіальною дошкою. Настільки ж скромний і музей Бонапарта. Там зібрані деякі особисті речі, що належали членам родини Наполеона, які вдалося зберегти до наших днів. Музей невеликий — усього кілька кімнат, які, щоправда, утримуються в зразковому порядку. Відвідувачів тут було дуже мало, та й ті не виявляли особливого інтересу до експонатів — імовірно, зайшли сюди, просто випливаючи звичному туристському маршруту

Треба сказати, що корсиканці вважають своїм земляком ще однієї людини, ім'я якого відомо усьому світу. Це Христофор Колумб. За сторіччя, що пройшли із часу його подорожей до берегів Америки, так і не вдалося встановити, де народився мореплавець, хоча в історію він увійшов як «великий генуэзец» і Генуя нізащо не поступиться свого «батьківського» права. Але будь-який корсиканець із упевненістю оголосить, що отче місто Колумба — це Кальви, де нібито навіть зберігся будинок, у якому він з'явився на світло. На підтвердження цього приводяться всілякі доводи, і часом важко зрозуміти, де кінчаються історичні факти й починаються легенди

Менш відоме ім'я національного героя Корсики Паскуале Паоли. Тут їм пишаються не менше, ніж Наполеоном. Паоли прославився в боротьбі за незалежність острова, разгоревшейся з особою силою наприкінці XVIII століття. У заслугу йому ставлять і те, що він був одним з перших серед корсиканців, що активно виступали проти сумно знаменитої вендети — звичаю кревної помсти, що здавна існував на Корсиці й відніс десятки тисяч людських життів. Паоли почав завзяту й важку боротьбу проти варварських пережитків, а тривала вона аж до середини нашого сторіччя. Буквально перед початком другої світової війни в горах у перестрілці з поліцією загинув останній корсиканець, що змив кров'ю кривдника нанесене йому образа. Які би слухи не розпускали нині про Корсику, вендета там пішла в минуле — про це вам з гордістю повідає будь-який житель острова