Добре було подорожувати в XIX столітті! Всенаціональні традиції й звичаї, всі предмети народного побуту допитливий мандрівник міг бачити щодня в їхньому природному середовищі... І не треба було мати геніальність Пушкіна, щоб помітити мимохідь: «Днями відвідав я калмицьку кибитку (картатий тин, обтягнутий білою повстю)». Спробуйте відвідати цей «тин» сьогодні!

Зараз на всій території Калмикії, у її степах і на берегах озер, на барханах Черних земель і узбережжя Каспію відшукати стару добру кибитку майже неможливо. Перехід до осілого способу життя, що почався ще в минулому столітті, поступово знищив мир кочового побуту з його звичками й обрядами, одягом і житлом. До нинішніх днів дійшло деяке, і, щоб відшукати збережені прикмети кочовища, треба самому перетворитися в кочівника й неквапливо перетнути уздовж і поперек землю, рівну по розмірах середній європейській державі. І коли загостриться слух і стане по^-степовому зірким погляд, тоді з різким свистячим вітром донесуться до тебе звуки протяжливих пісень...

Протяжлива пісня без супроводу — «утдун» — спадщина древньої калмицької культури, відгомін миру кибитки. Їде вершник по степу й співає. І так співає, що стали калмики вимірювати землю пісень. Це не метафора. Існувала в Калмикії така міра довжини — «дуна газр», що в перекладі означає «відстань голосу». Шлях кибитки, крок коня — усе ставало піснею, і пісня ставала мірилом. Зараз, природно, простір сприймається інакше, обчислювальне звичним плином кілометрів. Але протяжливі пісні повертають часом той стан, у якому немає іншого життя, крім дороги, і іншого даху, крім кибитки кочівника. Такий була «Пісня про сірого коня», що я почула на півночі республіки, у Городовикове, від Тетяни Петрівни Елешевой.

Співала стара російська жінка, що прожила все життя в Калмикії, і велико було, мабуть, вплив цієї самобутньої культури, якщо її пісня дійсно мірила відстані й кожний її звук відроджувала відчуття прожитої дороги. Вона співала, немов вийшовши на поріг кибитки й оглядаючи, як поглядом, голосом навколишній світ. Голос піднімався орлиним змахом і довго тримався на одній ноті, протяжлива й томливої, як нескінченна дорога. Майже немає переходів, модуляцій — це не просто спів, це дивне злиття слуху й голосу із зором, що не знаходить висот і балок, що плавно сковзають до віддаленої рівної лінії обрію...

Пісня ця, несуча із собою цілий мир вікових кочовищ, продовжувала звучати в моїх поїздках по Калмикії, як провідник у пошуках кибитки. Образ кибитки живе, навіть коли зникає саме житло. Його можна вловити у святах, він пов'язаний з батогом у руках вершника, з упряжжю для коня й з тим, як запрягають верблюда у віз. Дробові частини цього образа, як деталі кибитки, розкидані по просторах степу

У пошуках кибитки, як у пошуках втраченого часу, розтікаються дороги на південний захід, на захід, на північ, на схід... Мій шлях лежить на північ — до тих місцям, де, на думку деяких учених, колись перебувало русло Волги, що відбилося сьогодні в дзеркалах Сарпинских озер. Ще до революції існував водний шлях по цій озерній системі, і не здається неймовірним припущення, що саме тут, на Сарпе, стояла столиця Хазарського каганату. У Калмикії важко забути про історію: але й ця пам'ять — пам'ять шляху. Шлях воїнів Святослава, шедших до перемоги над хазарами, прокладений теж тут. Сліди переміщень військ і народів — по них ступають коні нинішньої Калмикії, для яких майструє збрую Саранг Буватинович Копнеков, що живе в Цаган-Нуре, на Сарпинских озерах

Сідла й поводья, зроблені руками старого табунника, зберігають закони кочовища, зберігають захід кибитки й шелест тонких шкіряних ременів, якими скріплювалися «терме» — ґрати кибитки. І закони ремесла залишаються тими ж, і так само розрізається шкіра великої тварини на три більших смуги, з яких звичайно роблять сім ременів, уже потім перетворюючи їх в «хазар» — вуздечки, «ногто» — недоуздки, «жола» — поводья... Вслухайтеся у звучання «хазарин», «хазар», особливо коли звучать вони в тих місцях, де могла перебувати хазарська столиця, — і прозорої стане зв'язок історії людських скитаний, битв і походів з народною культурою. Епос подолання простору відбитий у шкірі, виробленої руками Копнекова.

И мабуть, тільки про одному жалує сімдесятирічний майстер, все життя свою проведший біля коней і на Доні, і в Калмикії, що не може сьогодні прикрасити збрую традиційними металевими бляшками, що надавали колись таку мужню своєрідність фігурі калмицького вершника. Зараз хіба що в музеї побачиш важким шкіряним, прикрашеним сріблом чоловічі пояси, які перегукувалися із прикрасою кінської збруї. Без цього строгого блиску важко уявити собі кіннотника в степу, як і без стародавнього батога — «маля», зброї полювання й приборкування

Як роблять ці батоги, мені показував інший майстер — народний поет Калмикії Костянтин Эрендженович Эрендженов. І отут з'ясувалися цікаві подробиці. Розповідають, дерево, з якого виготовляють рукоятку кращих маля — сандал, — може отпугивать шкідливих комах. А вовна овечих шкір, з яких вирізьблюються ремені для батога, рятує від укусів скорпіона... Що ж стосується виготовлення маля для полювання на вовка, те це предмет особливої розмови. Такий батіг має чотиригранну форму, і плетуть її по^-особливому — «ялинкою». Із цим батогом калмицький мисливець скакав по степу за вовком, поки той не знесилювався й не падав Вершник зіскакував з коня і йшов назустріч хижакові. Коли їх розділяло кілька кроків, вовк кидався на людину — і в цей момент батіг повинна була розсікти повітря, перебити звірові ніс... Уже пізніше, десь у дорозі, мені розповіли про більше безпечний спосіб полювання, коли вовка діставали батогом, не злазити з коня. Але в кожному разі якість володіння цією холодною зброєю було доведено до досконалості...