Всі як у детективному романі. Взвизгнув гальмами, автомобіль завмер. Водій і пасажири очманіло вдивляються вперед куди ж поділася стрічка асфальту?!

Із заціпеніння нас вивела казна-звідки, що зібралася юрба, досить здивована нашою появою. Дороги далі дійсно немає. Мало того, спереду, равнодушно поблискуючи під променями призахідного сонця, шлях перепиняє широка ріка. За нею заклично розкинулося місто, де подорожан очікує готель, вечеря й настільки потрібний зараз відпочинок. Але для того щоб насолодитися цим, а головне — завершити наша подорож, не вистачає однієї дріб'язки — моста

А все починалося так добре, заздалегідь був розроблений кільцевий маршрут по центральних районах Непалу, отака мини-кругосветка, перевірена машина, наведені в бойову готовність фотоапарати. Правда, напередодні від'їзду ми не порадилися з астрологом. І, як тепер переконалися, дарма.

Непальська народна мудрість говорить, що перед далекою дорогою необхідно звернутися до провісника доль, що по положенню зірок визначить найбільш сприятливий час для подорожі

Проводжати отправляющегося в шлях збирається вся родина. Йому врочисто вручають зварене вкрутую яйце, вяленую рибу й м'ясо, а також вино або кисляк—залежно від особистих смаків. Напередодні ввечері по обох сторони порога ставлять два глечики з водою. Ранком, переступаючи поріг, що від'їжджає повинен кинути в них кілька монет, щоб повернутися назад цілим і непошкодженим

Ми ж у своїй освіченій гордині умудрилися порушити ці непорушні заповіді. Прийде, видно, вертатися назад, так і не замкнувши кругосветку. А жаль, оскільки про цю подорож я мріяв давно, але, на жаль, не пускали службові справи. Допоміг випадок. Уперше в Непал приїхали два радянських археологи, Олександр Кашкін і Анатолій Щетенко. Прознавши про мої плани, вони повели настільки масоване настання, що я й оглянутися не встиг, як ми були впути.

За вікнами миготять останні домішки в долині Катманду, що коштують між зеленими острівцями рисових полів. Проїжджаємо повз пам'ятник загиблої під час будівництва дороги Трибхуван Раджпатх, що уперше в історії Непалу з'єднала Катманду із зовнішнім миром, хоча перший автомобіль у Великій долині з'явився в 20-х роках. Почувши об цьому, мої супутники вирішують із ходу припинити подальші спроби розповідати їм подібні казки для дітей: «Як же могла машина виявитися в долині, розташованої в неприступних Гімалаях, якщо дорога була побудована лише в середині 50-х років?»

Тим часом, як це ні дивно, автомобіль у Катманду з'явився за три десятиліття до будівництва цієї першої й дотепер найважливішої транспортної артерії країни. Справа була так. Правивший тоді Непалом глава феодальної династії Рана, довідавшись про існування четырехколесного залізного коня, втратив сон. Як же так, повноправний владар єдиного у світі индуистского королівства й без автомобіля?! Природно, що машина була терміново замовлена. Далі події розвивалися майже як у казці. У горах вирубали просіки, і після багатоденного шляху на плечах носіїв блискаючий ласий лімузин був урочисто внесений у Більшу долину, де його чекала спеціально побудована дорога довжиною деяким більше кілометра. У багато храмів Катманду дозволяється входити тільки индуистам, та й ті повинні знімати взуття. По цій же дорозі ходити взагалі строжайше заборонялося, по ній міг їздити лише автомобіль

Але повернемося на пробитий у скелях серпантин Трибхуван Раджпатх. Поворот переміняється поворотом. Їдеш зі швидкістю 40 кілометрів у годину, але здається, що береш участь у якійсь запаморочливій гонці. Шосе забито важко вантаженими потужними вантажівками. Тому при роз'їздах доводиться бути гранично уважним, щоб ці грізно, що ричать чудовиська, не нам'яли тобі боку. Спереду розвилка. Одна дорога — уже відома Трибхуван Раджпатх — спрямовується нагору й потім до границі з Індією, інша звертає праворуч, у Покхару, куди ми й тримаємо шлях

Уздовж шосе тече ріка Трисули. Громади гір над нею, немов сходами гігантських сходів, вирубаної велетнями, покриті незліченними терасами, де майже цілий рік щось зеленіє. Знизу здається досить просто перебратися з однієї тераси на іншу, але насправді це далеко не так.

Один раз цікавість занесла мене на один з таких сходів. На щастя, не на саму останню сходинку. Підніматися було не дуже важко, але от спуститися... Кілька разів я обійшов всю терасу, але так і не виявив ні найменшого натяку на скільки-небудь підходящий спуск. Стрибати більш ніж із двометрової висоти було трохи ризиковано, але й сидіти на схилі без надії на появу пожежної команди — задоволення не той^-те-занадто-те велике. Де хапаючись за вилізлі зі стрімкої стіни корінь і стебла, де чіпляючись за виступаючі камені, а де просто спускаючись, як у дитинстві із крижаної гірки, я абияк досяг підошви гори й надалі зарікся займатися подібними експериментами. А яке доводиться на цих пол-сходах непальським селянам, які обробляють середньовічною сапкою клаптики землі на гірських терасах? Ну добре, вони люди спритні й звичні. Але коли високо на схилі бачиш буйволів, запряжених у дерев'яну соху, отут вуж своїм очам важко повірити. Я якось ціла година простояла, спостерігаючи, як погонич, спритно  диригуючи гілкою й голосно покрикуючи, змушував волів смиренно йти уздовж самого краю обриву й розвертатися буквально на місці. Потім запряжка... звично зстрибнула на нижню терасу, і воли як ні в чому не бувало знову потягнули музейний експонат