Стояв тихий ранок. Сонячні промені сковзали по неозорих просторах, і там, де вони зустрічалися із землею, яскравою зеленню спалахували смуги пшеничних сходів і великі хвилясті пасовища перемежавшиеся із червоними-бурувато-червоними виноградниками, що простягають назустріч сонцю вузлуваті кореневища лоз. Здавалося, що саме таку картину уявляв собі Пушкіна, коли писав про Іспанію: «Щасливий край чарівна межа!» На тутешній родючій землі, під щедрим сонцем дійсно «і лаври зыблются й апельсини зріють». На самому крайньому півдні Андалузії, куди в числі восьми провінції входить і Кордова, є навіть плантації цукрового очерету, корінного тропічного жителя. І біля міста Мотриль я переконався, що іспанські рубщики працюють так само спритно й споро, як кубинські мачетерос. Тільки зрубані стебла вантажаться не на тракторні причепи, а на осликів, які звичним маршрутом, без погонича доставляють солодкий вантаж прямо до воріт невеликого цукрового заводу

И все-таки особа сільської економіки тут, на півдні, багато в чому визначає олива, що стала своєрідним символом цього краю. Її гаю стрункими шеренгами тягнуться уздовж шосе на багато кілометрів. Батьківщиною цього скромного на вид дерева, що традиційно персоніфікує собою мир і родючість, уважається Греція. Однак на Пиренейском півострові оливи прижилися прекрасно, і зараз Іспанія займає провідне місце у світі як по виробництву оливок (маслин), так і по випуску маслинового масла

Майже цілий рік виходять селяни на роботу в маслинові гаї: адже дерево потрібно й водою напоїти, і від псування вберегти, вчасно обкопати, підрізати галузі. Зате кожна олива сторицей відплачує людині за турботу. Десятки тисяч селянських родин добувають хліб свій насущний у Кордове, вирощуючи маслини. Для них олива — у буквальному значенні дерево життя. Справа в тому, що на півдні Іспанії головна проблема — це безробіття. Кожний четвертий безробітний у країні — андалузец, а кожний четвертий андалузький трудівник — безробітний. Причому ця статистика не враховує ще майже полмиллиона «хорналерос», сезонних батраків-поденників, які не одержують від влади допомоги з безробіття. У тутешніх селах і провінційних містечках знайти яке-небудь постійне заняття неможливо, а у великі маєтки їх наймають лише на три^-трьох-два-три місяців у році. Тому настільки радісний для селянина один вид оливок, що дозрівають, що обіцяють той^-те-нарешті-те бажану роботу

Але й важкий він, збір маслин, техніка якого не міняється протягом століть. З настанням весни з маслинових гаїв цілими днями, тиждень за тижнем, доноситься характерний стукіт, що не припиняється. Озброївшись важкими тичинами різної довжини й форми — у кожного своя назва— «вару», «ганча», «варедон», найдужчі чоловіки б'ють ними по стовбурах і галузям, збиваючи дозрілі оливки. Рясним весняним дощем сиплються вони на «тольдос», спеціальні полотнища яскраво-зелених кольорів, розстелені на землі. А ті, що залишилися на галузях, пізніше, у міру дозрівання, падають самі. Підбирати їх виходять «допоміжні загони» з жінок і дітей, що прочісують у гаях кожний клаптик землі. Для них найнятися на збирання оливок і винограду — єдина можливість внести свій скромний внесок у сімейний бюджет. За кожною маслиною гнуться до висохлої землі батрачки з раннього ранку до пізнього вечора, а оцінюється зібраний такою каторжною працею кілограм плодів неймовірно дешево.

Не доїжджаючи до селища Кабрера, я зупиняюся біля групи збирачів-чоловіків, що дозволили собі маленький перекур

— Як урожай? — задаю традиційний у цих краях питання

— Гірше, ніж торік, але все-таки маслини вродилися гарні, особливо «невадильо». Ми взагалі любимо цей сорт: стукнеш раз^-іншої по стовбурі, і оливки килимом покривають землю. Немов сніг, що лежить на гірських вершинах. Звідси й назва «невадильо» — «сніжний покрив»...

— Скільки ж років живе таке маслинове дерево? — звертаюся я до літнього селянина, якого все уважительно називають повним ім'ям Антонио Кармона.

— Чув, що до п'ятисот, але точно не скажу. Знаю тільки, що от за цими самими оливами доглядали й мій батько, і мій дід, і мій прадід. Всьому нашому роду вони роботу давали...

— А кому належать ці дерева?

Антонио Кармона здивовано скидає брови:

— Як кому? Сеньйорові Педро Хав'єрові. Всі ці гаї — власність його сімейства протягом сотень років...

Попрощавшись, їду далі, убік Гранады. Через кілька кілометрів гальмую біля іншої групи збирачів:

— Скажіть, чия це земля?

— Дону Педро Хав'єра...

Я на кілька хвилин зупиняв машину ще у двох місцях, і люди заученно називали ту саму прізвище невідомого їм поміщика. Це нагадало мені знамениту дитячу казку про Кота в чоботах, що» виручаючи хазяїна, приписував йому у власність чужі вгіддя й череди. Тільки тут була не лукава казка, а жорстока реальність: один латифундист і тисячі працюючих на нього в поті чола хорналерос. У провінції Кордова налічується 328 великих маєтків розміром понад 500 гектарів і кілька сотень тисяч батраків, що не мають ні клаптика землі. Власники маєтків найчастіше носять голосні титули графів, герцогів, маркізів, що звучать анахронізмом у наші дні. Однак їхня спадкоємна власність гарантує цим «сіятельствам» надзвичайні доходи, що дозволяють купатися в розкоші в далеких містах і на фешенебельних курортах. Усім їм, крім аристократичного походження, властива одна характерна риса: невтримна жадібність і егоїзм. В останні роки поміщики всі частіше під приводом нерентабельності знищують маслинові гаї, заміняючи їхніми посівами пшениці й соняшника, які дають більше високий прибуток. Латифундистів нітрохи не хвилює, що вирвані з коренем дерева, що лежать зараз уздовж доріг, годували тисячі селянських родин, даючи їм роботу. Що залишається робити хорналерос, якщо в містах і так надлишок робочих рук? Безмовно вмирати з голоду? Або боротися за право на життя?