Ми відправлялися в Подлеморье. У Москві вже дзенькала весняна капель і теплий вітер з'їдав помаленьку гладкі замети, а в Забайкалье, як повідомляли синоптики, ще бушували хуртовини й тріскотіли міцні сибірські морози. Там, у Баргузинском заповіднику, нас очікувало двотижнева «полювання». Головний її об'єкт — «Соболь, звір сибірський». Під такою назвою знімала стрічку група кіностудії «Центрнаучфильм». Я летів із групою як позаштатний консультант

До початку століття хижацький промисел соболів майже перевів звірків по всьому Сибіру: від Уралу до Тихого океану. Положення здавалося безвихідним. Деякі вчені навіть стали вважати соболі природно вимираючим видом. Затверджували, начебто він не виносить диму й панічно боїться людського житла. Однак найшлися фахівці, які відстоювали зворотне й винили у всьому невгамовних добувачів соболів. Потрібні були строгі охоронні міри й заповідники, де множилася б соболина череда. Баргузинский заповідник став першим з них

Поруч моря

— Эх, ширяючи,— зітхнув літній сибіряк, докладно відповідаючи на мої питання про Байкал,— раніше-те, якщо назвеш його озером, по вухах били. Море! Так не просто, а святе море. Почитали Байкал і стереглися його. Він адже із собою жартува-те не дозволяв. Кормил, одягав, але часом враз всі й віднімав, аж до життя. Суворий панотець...
— Ну а зараз?
— Що ж зараз? Сам дивися... Байкал^-те все такий же, тільки поваги до нього менше стало. Усе озером кличуть. Комбінатів понабудували. Омуля поменьшало, а осетра так зовсім перевели. Моторні човни, катери, нафта... Звісно справа, технічна революція. — Співрозмовник мій махнув рукою
— А ти, дядько, годиною, не паникуешь? Соболь^-те от більше стало
— Це вірно. Соболі, почитай, з того світла повернули й розмножили. Гарна справа створили заповідники. Але не тривожи_-те не можна...

Розмова цей згадався, коли наш невеликий двокрилий літак приземлився в Давше — центральній садибі заповідника. З Баргузинского хребта по пологих сопках збігала до самого берега моря, що вкрилося сліпуче білою шубою льоду й сніги, темнохвойна тайга

У Давше всього-на-всього два з половиною десятка будинків так біля ста жителів. Усі працюють у заповіднику. Селище коштує на самому березі моря в Давшинской бухті, і із двох сторін від нього горбатяться лісисті миси. Місце дуже мальовниче й, прямо скажемо, глухе. До Усть-Баргузина 120 кілометрів, а до Нижнеангарска, центра Північно-Байкальського району, 170.

Заповідник тягнеться по північно-східному березі Байкалу на 50 кілометрів. Зі сходу його облямовує Баргузинский хребет. Загальна площа охоронної зони ледве більше 260 тисяч гектарів. Мабуть, це один з деяких наших заповідників, розташованих порівняно далеко від великих міст і селищ

Край між устями рік Томпуды й Чивыркуя здавна нарекли Подлеморьем. Саме тут водиться перлина Забайкалья — баргузинский соболь. Смолисто-чорна шкурка невеликого звірка шовковиста, із чистою водою (голубой подпушью) і не має собі рівних серед вільних соболів

Служителі заповідника покликані строго охороняти рідкого звірка й пильно вивчати його.

Двухчетка

У Давше нас чекали: з Москви заздалегідь була послана телеграма з дозволом на вилов десяти соболів з тією умовою, що потім вони будуть випущені на території охоронної зони

Фахівець, напутствовавший нас у столиці, запевняв, що звірків наловлять чи ледве не за два-три днів

Після знайомства зі співробітниками заповідника ми эдак спокійно запитали:
— А як із соболями?
— У порядку,— відповіли нам,—поки не перевелися. У тайзі їх повнісінько.
— А піймати^-те скільки?
— Жодного, однак. Але пастки коштують, коштують, не хвилюйтеся

У тайзі лежав глибокий грубозернистий сніг. Морози доходили до 50 градусів. Сніг промерзнув і став начебто пісок. Навіть на широких евенкійських лижах ходити було важко, а лайки й зовсім провалювалися чи ледве не по саму маківку...

Ловці щодня ходили в тайгу, але все безуспешно...
— Так повноті, може, тут і звір-те ні, откочевал?
— Пошто немає? — розсудив виділений нам у допомогу лісник Костянтин Пилипович Черних. — Геть у будинків по річці кіт бігає
— Який кіт?
— Так соболь-мужичок.
— Прямо біля будинків?
— Ну.

Дзвінка, прозора річка Давшинка впадає в Байкал на краю селища. Тут вона навіть у сильні морози вибивається місцями із-під льоду й весело дзюрчить по камушкам. На гірці в сотні метрів куряться блакитними стовпами димів добротні сибірські хати. Стежинка біжить до річки. Тут беруть із ополонки воду. Поруч місток, за ним тайга. У містка ланцюжок слідів

Мабуть ж ти, дійсно свіжа соболина двухчетка. Парна. Звірок зовсім недавно набігав. І дим його не злякав

Звички, життя соболів, способи їхнього вилову в заповіднику знають багато хто. Головним же фахівцем уважають Євгенія Михайловича Черникина, старшого наукового співробітника. Він захистив кандидатську дисертацію по екології баргузинского соболі. І за п'ятнадцять років роботи з'їздив подлеморскую тайгу уздовж і поперек. Сотні найтонших спостережень провів, вивчаючи життя цього обережного й дуже важкого для досліджень у дикій природі звірка

Він багато розповів нам про баргузинских соболів. Потім дав почитати своя наукова праця. От витримки з нього, що стосуються поводження соболя поруч із житлом людини

«У жовтні соболь зайшов у двір на окраїні селища Давша. Автор (Е. М. Черникин) спробував змусити його заскочити на дерево, що коштує у дворі, але соболь без праці пішов, не виявивши страху перед людиною».