Офіційно ця ріка називається Сан-Франсиско. Так її охрестили чотириста років тому на честь святого Франциска набожні конкістадори. Але човнярі й живучі на її берегах селяни віддають перевагу ласкаве зменшувальне Ши-ко, як звичайно по-дружньому звертаються до тезок згаданого святого в Бразилії. Уступаючи Амазонці по довжині, Сан-Франсиско в серце бразильця займає, принаймні, таке ж місце

Берега Шико не занадто щільно заселені, і немає на них більших міст: населення в силу історичних особливостей розвитку Бразилії тяжіє до океану. Зате на відміну від Амазонки або Парани весь плин Сан-Франсиско перебуває в межах бразильської території

У свій час уздовж Сан-Франсиско жили численні індійські племена, нащадки яких так ґрунтовно перемішалися зі стороннім європейським населенням, що тепер у басейні ріки можна зустріти майже одних лише метисів або, як говорять бразильці, «кабокло». Ще в початковий період колонізації Бразилії тут виникли величезні скотарські маєтки, звідки переганяли більші партії биків за багато сотень кілометрів, у міста, кокеану.

Господарське значення зберігає Шико й тепер. Але люблять його бразильці найбільше за те місце, що він займає в національній культурі, традиціях і звичаях народу, його легендах і піснях. В урочистих випадках Шико прийнято йменувати «рікою національного єднання».

— Сама більша ріка у світі,— запевняв мене Нелсон Карнейро, невідривно дивлячись на мутні води, що швидко біжать, і ледве жмурячись від ріжучі очі сонячних відблисків

Ми сиділи на товстому обрубку стовбура, що ушли наполовину в мокрий пісок, що приємно холодив босі ноги. Нелсон залишався тільки в шортах, самому популярному одягу трудового бразильського люду, і самим примітним у його фігурі була разюча невідповідність між міцним торсом із блискучою шоколадною шкірою й зморшкуватою шиєю. Проживши на світі шість десятків років, Нелсон іншої ріки, зважаючи на все, не бачив, що ніяк не впливало на його переконаність у громадности Шико:

— Дивися,— він простягнув руку вперед,— на тім бережу бик здається цапеням!

По всій ширині Шико пінився, прослизаючи над великими мілинами й облизуючи камені — залишки древніх хребтів, які йому доводиться переборювати на шляху до океану. Через них усе ще неможливо наскрізне плавання по ріці, а самий довгий із придатних для навігації відрізків —тисяча сімсот кілометрів — лежить між містами Пирапора в штаті Минас-Жерайс і Жуазейро в Баии. Саме на цій ділянці Сан-Франсиско перетинає «полігон посухи» (як говорять бразильці), являючи собою єдиний вихід у зовнішній мир для жителів сотень глухих селищ і незліченних самотніх халуп, розкиданих по островах. Шико приніс зараз і зміни в їхнє існування, що до останнього часу текло по заведеному сторіччя назад колу. Проносившаяся колись майже без усякої користі повз них вода тепер буде проведена в глиб полігона для боротьби з посухою й, крім того, забезпечить його енергією. До півдня від Пирапоры побудована гідростанція «Трес-Мариас», а ледве вище Жуазейро завершується спорудження інший ГЕС — «Собрадиньо».

— Старий Шико зовсім іншим стає,— сказав Нелсон зі смутком: через наступаючі зміни він виявився позбавленим звичного з дитинства справи. А він і понині хотів би залишатися сан-франсисским човнярем — баркейро.

— «Каза Нова — дорожнеча, Сенто Рє — великодушье, Ремансо — мужність і молодецтво, а в Пилан Аркадо — горі...»

Нелсон співав древню «Баладу баркейро» надтріснутим і безбарвним голосом, але з незвичайною силою почуття. Вся ця длиннейшая, а може бути, і нескінченна пісня от так само й далі перераховує прибережні селища, даючи їм короткі характеристики. Вона, немов лоція, підказує човняру, чого йому варто очікувати, якщо він вийде на берег у Каза Нова або Сенто Се.

Здавалося, що ця лоція веде не по берегах ріки, а крізь таємниці душі Нелсона, крізь роки його життя. І здавалося так не дарма: головне заняття човнярів — розвозити товари з Жуазейро нагору по Шико для мешканців полігона посухи, так що балада мала, видимо, і якусь практичну цінність у їхній роботі. Я підозрював, що якісь матеріальні переваги в порівнянні із суворою вбогістю полігона посухи повинні були компенсувати незручності постійного життя на воді. Але виявився не прав

— Коли ви були баркейро, удома часто доводилося бувати?

— Майже й не доводилося. Місяць нагору за течією так стільки ж униз. Піднімаючись — роздаємо товари, спускаючись — збираємо плату. У Жуазейро розвантажилися, поринули й знову вниз.

— Родину із собою брати було не можна?

— Дивитеся: останнім часом я ходив на стотонній барці з дизелем. Екіпаж невеликої: хазяїн, моторист, три матроси й куховарка. Для матросів ніякого приміщення не було, спали, де місце знайдеш. Куди ж брати ще родину? А колись, на вітрильниках, було й того тісніше.

— Ну хоч торгівля прибуткова у вас?

— Для хазяїна — може бути. Але точно не скажу, грішми мало хто розраховувався, більше натурою: шкірами так шкірами. А в простих баркейро які доходи? Я вуж дорослим став, коли ввели мінімальну зарплату. І тепер тільки довідався, що бувають понаднормові, хоча ми на барку проводили дні й ночі. Чув ще про відпустки й пенсію. Але це не для баркейро. Мене от списали на берег — і живи як знаєшся

На особу Нелсона лягла тінь, але ненадовго, і погляд його не відривався від текучих вод. Я поспішив перевести розмову на більше приємні спогади — про давні подвиги, наприклад, про які начебто свідчили глибокі шрами на груди Нелсона. Я запитав: