Після довгого, виснажливого пробігу з Лагосу в Бадагри, містечко на заході Нігерії, перегрівся мотор. Я з'їхав на узбіччя, виключив запалювання. В опущені вікна заюшив якийсь незвичайно голосний шелест листів, що пройшов дзвінким посвистом птахів. Пронизливо верещали мавпи. Потім неподалік, у всякому разі так мені здалося, праворуч від шосе, пролунали мірні удари сокири. Звучали вони глухо, утробно. Зважаючи на все, рубали велике дерево. Мені доводило чути про місцевих дроворубів, які однією сокирою валили дерева-велетні в кілька обхватів, але бачити їх у справі не траплялося. Не роздумуючи, я перестрибнув через неширокий кювет і ступив влес.

Колись тут буйствувала багатоярусна непрохідна гилея, зведена заради коштовної деревини колонізаторами, ще порівняно що недавно господарювали в Нігерії. Вторинний ліс, що піднявся на місці порубок, був не таким потужним, як його прародителька, але все-таки, по наших мірках, цілком міг зійти за джунглі

Змучившись і роздерши сорочку, я вже було вирішив відмовитися від своєї витівки, але отут ліс почав рідіти, удари сокири стали слышнее. На світлій галявинці, куди я вибрався, красувався чудом уцілілий лісовий колос — кап-махагони. Він міцно вперся в землю виступаючими від п'яти коріннями, які походили на масивні дошки, поставлені ребром. Від цих коренів-розпірок на висоті приблизно в три людських рости починався гладкий, без єдиного сучка, неохватний стовбур, що метрах у тридцятьох від землі немов бритвою був зрізаний блискавкою

Над коріннями завис хиткий поміст із тонких жердин, коштуючи на якому два нигерийца в такт запекло довбали сокирами толстенную колону. Звук був такий, начебто били не по деревині, а по міцній цегельній кладці, причому кожний удар залишав лише невелику зазублину

Я окликнув дроворубів. Вони разом опустили сокири й здивовано вп'ялися на мене: звідки, мол, узялася тут «ойинбо» — біла людина...

— Важко йде,— поспівчував я моїм новим знайомим — рослому Нвеке Аджа й невисокому здорованеві Омо Умару, кивнувши на кап-велетень

— Ще як. Двадцять років у лісі працюємо, скільки дерев повалили, а такий кремінне перший раз попалося. Сухе боляче, всі руки відбили. Якби не один задум, нізащо б за нього не узялися,— сказав Нвеке Аджа.

— Яка ж, якщо не секрет?

— Новий човен потрібно справити. Стара обважніла, підтікати початку. Для гонок уже не годиться, не із чим у Лагос з'явитися. Знаєте, напевно, що там щороку найшвидші човни з усією країни збираються?

Я кивнув на знак згоди. Про щорічну осінню регату я дійсно чув багато, хоча бачити її ще не доводилося

— Був час, і ми перші приходили, а тепер щораз обставляють нас,— продовжував Нвеке Аджа.— Всі ті самі. Моторні...

— Звідки, хто такі?

— Найшлися одні... А-а,— рубщик махнув рукою й досадливо поморщився

Через два тижні я знову проїжджав по цій дорозі. Зупинився в приміченого місця. Але в шелесті лісу вже не почув барабана лісорубів. Невже переконалися, що дерево не по зубах, і пішли ні із чим?

Підстьобува цікавістю, я розсунув пришляхові кущі й став пробиратися крізь зелені нетрі. На знайомій галявинці стирчав здоровенний пень, а стовбур зник. Про нього нагадувала лише рівна втиснена улоговинка, що йде в глиб лісу, так буйволиные сліди по обох сторони. Кілометра через дві улоговинки вивела мене до рибацького деревеньке. В околиці слід колоди зненацька обірвався, немов якісь фантастичні істоти, що володіють циклопічною силою, підняли його й кудись віднесли по повітрю. Оскільки в джинів я не вірив, то вирішив продовжити пошуки

Деревенька сховалася під пальмами. Як у більшості нігерійських селищ, що загубилися в глибинці, вулиць у ній не було. Глинобитні хатини на чотири кути з гостроверхими очеретяними дахами стояли врозкид: кожна родина будувала своє житло, дотримуючись одного правила— не заважати сусідам. Моя поява викликала дійсний переполох. Через кілька хвилин я був в оточенні, напевно, всіх жителів деревеньки. Крізь юрбу протиснувся літній нигериец із завитушками сивих волось, одягнений у потертий коричневий костюм, що, видимо, повинен був свідчити про його високу посаду сільського чифа. Цей місцевий вождь Росиджи Модипе взяв мене під свою опіку. Він учився колись у школі й непогано висловлювався по-англійському.

Довідавшись про меті мого приходу, Модипе охоче викликався показати «зникле» колода, на ходу розповідаючи про деревеньке й неї жителях

Односільчани чифа багато в чому успадкували уклад своїх предків. У деревеньке налічується біля п'ятисот чоловік, причому все їхнє життя залежить від того, якої видасться улов. Чоловіка промишляють рибу в основному в лагуні й лише іноді виходять у відкрите море. Місцеві рибалки, зрозуміло, наслышаны про моторні човни й баркаси. Звичайно, пари, трійка таких суденець була б дуже до речі, але ніде взяти грошей на покупку. До того ж немає свого механіка, треба наймати людини з боку. Та й бензин коштує недешево...

Так за розмовою ми непомітно вийшли до сільського «судноверфі», де щосили кипіла робота. Колода вже загострили з обох кінців, намітивши ніс і корму. П'ятеро нигерийцев, серед яких я відразу довідався Нвеке Аджа й Омо Умару, були настільки зайняті справою, що не звернули ніякої уваги на нашу появу. Від носа до середини човна було розкладене зверху багаття. Нвеке Аджа расхаживал із ціпком уздовж колоди й стежив, щоб вогонь горів рівномірно. Омо Умару за вказівкою товариша підкладав у те або інше місце заздалегідь приготовлений хмиз. На іншій половині колоди, уже випаленої, три майстри теслами вибирали зсередини деревину. Головне отут — не пробити ненароком борти або днище, не зробити їх занадто тонкими. Ладять майстра човен на око, без яких-небудь вимірювальних приладів. Інтуїтивно розраховують конструкцію так, щоб вона при плаванні не заривалася носом, не осідала на корму, витримувала бортову хитавицю