Франція в X в. Правління Людовика V

Спадкоємцем Лотаря став дев'ятнадцятирічний парубок, без впливу й авторитету, що втратив повагу через свої пригоди в Аквитании. Коли Гуго Капет і королівська знать звели його на трон і він прийняв їхні клятви вірності, так само, як його мати Емма, стало очевидно, що король або занадто молодий, або нездатний до правління. Першими ж діями він продемонстрував свою слабість. Він не посмітив надати допомогу графам Барселони й випустив лотарингских в'язнів, за винятком графа Годфрида, що залишився в руках Эда й Герберта. Емма, що, здавалося, із самого початку хотіла правити від імені свого сина, незабаром зблизилася з імперією. Безсумнівно, що по її наущению лотарингская полонена знать була випущена на волю; ледь умер її чоловік, як вона повністю повернула своє розташування архієпископові Реймса. Крім того, королева була готова у всьому додержуватися рад своєї матері Аделаїди й підкоряти їм свого сина. Вона писала їй: «Це вашими радами я керуюся, щоб що-небудь прийняти або відкинути; тому-те ви можете бути названі матір'ю не тільки королеви Емми, але й всіх королівств». Було вирішено провести зустріч між Еммою, Людовиком V, Аделаїдою й Конрадом Бургундським у вівторок, 18 травня, на околицях Ремиремона, на границі королівств Лотарингії й Бургундії. Невідомо, чи здійснився цей задум, метою якого, без сумніву, було забезпечити мир між Францією й Німеччиною; у кожному разі, ясно, що зустріч, на яку так розраховували її автори, належного результату не принесла. Двір Людовика V незабаром став центрами всіляких інтриг. Його мати й архієпископ Реймса мали намір змусити його зблизитися з імперією. Прихильники Гуго Капета посилено радили йому залишитися при герцогу Франції й випливати всім його радам у керуванні королівством, одним словом, поставити себе під його заступництво й упокоритися з роллю «ледачого короля». Інші порадники, більше віддані королям, призивали його залишатися у своїх власних володіннях і правити за допомогою знаті його королівства. Людовик V не став приймати рішення відразу й відклав його на потім. Смерть Лотаря не позбавила Реймского архієпископів від усіляких проблем. Верден був зайнятий гарнізоном, і французька партія рішуче одержала в місті верх. Коли Адальберону, нарешті, удалося присвятити свого племінника-тезка за допомогою архієпископа Трира, жителі Вердена категорично відмовилися впустити його у своє місто й визнати верховну владу Оттона III (березень-червень 986 р.). У той час Герберт написав від імені нового єпископа або архієпископа Экберта послання «Звертання до міста Вердену» (Oratio invectiva in Verdunensem civitatem), що буяє лайкою на адресу жителів і погрозами зрадити їхній анафемі. Це була не єдина турбота Адальберона. Його брат Годфрид, «для якого чекали незабаром кращої долі» на інший день після смерті Лотаря залишався як і раніше в полоні. Крім того, важлива церковна справа займала тоді його увагу. Між смертю Уалбода й приходом Аббона в абатстві Флери (Сен-бенуа-сюр-луар) почалися серйозні безладдя. Уалбод, якого Лотарь призначив абатами, умер, після недовгого правління, приблизно в той же час, що й король (небагато раніше). Якийсь узурпатор, ім'я якого невідомо, скористався хворобою короля й слабістю його спадкоємця, щоб обійняти посаду абата. Ченці Сен-Бенуа не могли розраховувати на єпископа Орлеанского Арнульфа, що, замість того щоб їх захищати, повівся дуже вороже. Бачачи, що доля ченців усім байдужна, Адальберон великодушно взяв цю справу у свої руки й спробував зацікавити самих знатних представників духівництва Галлії долею абатства Флери. Із самого початку він запропонував абатові Клюни, Майелю, засудити самозваного абата й заздалегідь попередив про цьому Эбрарда, абата Сен-Жюльена де Тур. Відповідь Майеля містив сильне осудження узурпаторові, але він відмовився відлучити його від церкви, посилаючись на те, що його влада не поширюється на даний монастир. Це рішення не задовольнило шаленого архієпископа Реймса. Герберт же навпроти порахував подібну відповідь досить мудрим і призвав свого друга Костянтина, викладача Сен-Бенуа, покинути цей монастир і приїхати до нього в Реймс 17 серпня. Але Адальберон написав Майелю лист, де, змішуючи докори з похвалами, не приховував своєї досади на стриманість абата Клюни. Він пішов на те, щоб разом з абатом Эбрардом самому відлучити від церкви самозванця; до того ж, посилаючись на несхвалення дій лжеаббата святим Майелем, переконав від імені абатів Реймской єпархії більшість ченців Сен-Бенуа покинути сторону узурпатора (жовтень 986). Зусилля Реймского архієпископа не відразу увінчалися успіхом. Абатство Флери позбулося від тирана, цієї невідомої особи, тільки через два роки, в останні місяці (листопаді-грудні) 988 року. Вибраний після нього абат був знаменитим Аббоном, що зіграв настільки важливу роль в утворенні й у справах Церкви наприкінці X століття. У середині 966 р. переговори між французьким двором і німецьким, початі, мабуть, під час зустрічі в Ремиремоне, тривали й, здається, повинні були незабаром окончиться безповоротним миром. Принаймні, Адальберон сподівався на це й писав (червень-серпень) імператриці Феофано наступний лист, що свідчило, що при Людовике V, як і при Лотаре, він був повністю відданий імперії: «До сьогоднішнього дня я залишався відданий моїй государині, внаслідок мого відношення до вашого пріснопам'ятного й найяснішого чоловіка. Вашої ж милості й милості вашого сина закріплюють моє колишнє до вас розташування й зобов'язують відданістю до вас і до людей, до вас наближеним. Наша церква вважає в числі своїх головних скарбів застава вашого до нас благовоління. Якщо можливо, нехай святий Ремигий знову знайде захист настільки могутньої государині й одержить назад все майно, що втратив; я прошу це в ім'я заслуг цього великого святого й в ім'я послуг, які я готовий, якщо буде завгодно, вам зробити. Соблаговолите дати нам відчути плоди того благовоління, що вже зробили, освітивши нас через посланника, а краще листом, із приводу миру, що от-от буде укладений з нашим королем, і його умовах; ми готові в тім, що залежить від нас, підтвердити вам нашу саму щиру відданість. У такий спосіб нам буде легше трудитися в благо наших спільних нтерес» (82, № 85).

 

« Пред.		След. »