Після багатьох годин шляху через жаркий степ і пустельне бездоріжжя перед нами виросли відроги Джунгарського Алатау — Великий і Малий Калкан. Зубчастий гребінь Великого Калкана пиляв безхмарне, уже по^-вечірньому бузкове небо. Малий Калкан затягло серпанком… На його тлі виразно проступив півовальний силует — начебто в. півморок глибокої тіні, різко відкинутої горами на пустелю, вплив і влігся відпочивати величезний кит. Це був знаменитий Співаючий бархан. Сутінки згущалися. Ледве помітна на кам'янистому ґрунті колія згорнула вправо, ідучи від берега Або, і повела кудись у глиб пустелі. Удалині маячив жовтуватий вогник...

— Кордон Кудинова,— помітив мій супутник, ентомолог Віктор Анциферов

Вогник виявився віконцем, освітленим гасовою лампою. Ми приїхали на одну з єгерських ділянок Алматинського державного заповідника

Єгер Кудинов був у від'їзді. Зустріла нас його дружина Галина Федорівна й відразу посадила вечеряти. Утома валила з ніг. Однак ніч не принесла полегшення. Давила густа духота, долали комарі — поблизу протікала ріка в сирих, густо зарослих берегах. Всю ніч ми провели на вулиці, обороняючись сигаретним димом. Галина Федорівна, людина звичний, не лягала спати лише для ввічливості, сиділа з нами на ґанку й розповідала про Співаючий бархан. Я запитав:

— Він що, дійсно співає?

— Хто говорить — співає, кому чується, що плаче,— сказала вона.— Місцевий старий один розповідав, що в цю гору аллах колись засадив шайтана, ну той і виє, проситься на волю. А по-моєму, він гуде. Інший раз дуже голосно, прямо як пароплав. У нас навіть скла тремтять... Але звичайно потише, неначебто літак на великій висоті. І частіше по ночах

— Уночі чутність краще,— помітив Віктор.— Холодильника, наприклад, удень не чутно, а вночі гуде

— Може, і так,— кивнула жінка.— Ми по ньому погоду довідаємося. Коли «верховка» дує, він мовчить. Загудів — виходить, вітер міняється. А до дощу звук переривчастий, начебто бурмоче що, як старий дід

Перед світанком комарі вгомонилися. Повітря посвіжіло. Галина Федорівна послала нам у сінях, але сон не йшов. Я лежав з відкритими очами, чуйно прислухаючись до тиші. Дуже хотілося почути голос Співаючого бархана — адже заради цього і їхали

Час від часу я приймав за голос пісків рокіт моторки, що йде по ріці, або дзижчання заплутавшейся в сутінках мухи. Але раптом бархан, мені здалося, загудів саме так, як повинен був гудіти, власним, несхожим на інші звуки голосом. Я вийшов на ґанок. За рікою в ледве зблідлому мороці плили, погойдуючись, здвоєні вогники, і відтіля доносився приглушений гул моторів. Усе відразу стало на свої місця: була в розпалі жнива, і не бархан гудів у ночі, а безсонні роботяги-вантажівки

Ніхто не знає, скільки років трудився вітер, щоб принести й укласти сотні тисяч, а може бути, і мільйони тонн піску в цей бархан у полтораста метрів висотою

Говорять, що пісок з річкових обмілин... Але для цього потрібний був вітер, що дув сторіччями по строго заданому азимуті. Він прилітав через Або, свистів украденими в ріки піщинами, бився з розмаху об гірський щит, втрачав розбіг і вмирав, роняючи ношу до підніжжя Малого Калкана. Так, піщина до піщини, і виріс Співаючий бархан. Він і зараз продовжує рости. І може бути, коли-небудь переступить Малий Калкан і поховає під собою гірську гряду. Піску на обмілинах Або ще досить, і вітер дує в тім же напрямку, що й сторіччя назад.

«Родовища» співаючого піску зустрічаються хоч і нечасто, але майже на кожному континенті — на земній кулі їх налічується більше ста

У нашій країні піски співають на Ризькому узмор'ї, на узбережжі озера Байкал, на берегах Оки, Дніпра, Вілюя, Лени, на Кольськім півострові, у пустелі Каракуми. Однак найгучніший голос — серед голосів наших пісків — у бархана в Алматинському заповіднику на березі ріки Або.

Чому співає пісок? Над цим питанням не перший рік ламають голови вчені. І в підніжжя Співаючого бархана не раз біліли експедиційні намети — приїжджали дослідники з Алма-Ати, прилітали московські фізики. Сотні магнітофонних записів були зроблені тут і проаналізовані в лабораторіях за допомогою сучасних акустичних апаратур. Але однозначного вичерпної відповіді немає донині. Є тільки нові питання й лише в якімсь ступені правдоподібні припущення

Що породжує звук, чутний часом на відстані десятка кілометрів? Піщини, що труться друг об друга при русі з величезною швидкістю? Або звучить саме повітря, вібруючи між піщинами, що летять? Що обумовлює силу звуку, його тональність: швидкість руху піщин, резонанс або ж властивість поверхні, що підстилає?

Про важливу роль поверхні, що підстилає, повідомив у свій час німецький учений Міллер, що вивчав співаючі оолітові піски на острові Эйг у східного узбережжя Шотландії: «Я и мої супутники довго крокували по цьому піску, і він звучав під ногами кожного з нас. Це була свого роду музика... Місцями зустрічався під сипучим піском сирий шар ооліту. У цих місцях звуки ставали всього сильніше й легше всього вироблялися ногою».

Радянські вчені припустили, що під сухим рухливим шаром усередині бархана утворилася за сторіччя монолітна конструкція із сирого, щільно спресованого піску. Її поверхня, так само як і зовнішня, покрита гофрами барханних брижів, але не текучими, а жорстко зафіксованими. Сухий пісок, гнаний вітром, сковзає по площині, схожої на величезну пральну дошку. Ребра й западини «дошки» надають руху піщин хвилеподібний, коливальний характер. А коливання, як відомо, джерело звуку