|
Франція напередодні Столітньої війни |
|
|
|
|
У вівторок, 1 лютого 1328 року, останній французький король із династії Капетингов, Карл IV, раптово помер у своєму Венсенском замку недалеко від Парижа після хвороби, що прикувала його до постелі на минуле Різдво. Дітей у Карла IV не було, але дружина його була вагітна. Через кілька днів після смерті короля асамблея принців, перів і баронів при участі ряду докторів канонічного й цивільного права призначила королівського кузена Пилипа Валуа регентом королівства, можливо, тим самим просто додавши законну силу останній волі самого Карла, тому що під час хвороби короля, Пилип, очевидно, уже діяв у даній ролі. Разом з тим було вирішено, що якщо королева зробить на світло сина, Пилип залишиться регентом аж до повноліття спадкоємця, але якщо дитина, очікувана королевою, виявиться дівчинкою, Пилип зійде на трон. Так втретє за останні дванадцять років, після того як протягом трьох сторіч французька корона без перерви переходила від батька до сина, ще одна жінка з роду Капетингов була відсторонена від трону.
Були вагомі причини для того, щоб асамблея діяла швидко й рішуче, тому що в ситуації, що виникла у зв'язку зі смертю Карла, був повчальний прецедент. В 1316 р. по смерті Людовика X залишилася семирічна дочка Жанна від першої дружини, чиє походження, однак, піддавалося сумніву (Перша дружина Людовика X, Маргарита Бургундська, таємно змінювала своєму чоловікові з одним із придворних, тому підозрювали, що її дочка Жанна зачата не від короля), тоді як друга дружина короля була вагітна. Після того, як протягом більш ніж п'яти тижнів країною управляла рада знаті, брат Людовика Пилип домігся, щоб його призначили регентом; асамблея, що формально підтримала регентство Пилипа, залишила не вирішеним питання про долю престолонаследия у випадку, якщо дитина, що народилася після смерті Людовика, виявиться дівчинкою. Коли син, якого зробила на світло королева, кілька днів через помер, Пилип (хоча й не без опору з боку опозиції) заволодів троном, потоптавши права своєї племінниці Жанни й своєї старшої сестри Ізабелли. В 1322 році після смерті Пилипа його брат Карл точно так само відсторонив від престолу дочок самого Пилипа. Таким чином, між 1316 і 1328 роками престолонаследие здійснювалося не відповідно до яким-небудь заздалегідь прийнятим законом, але як "faits accomplis". Разом з тим після смерті Карла IV залишався в живі ще одна дитина Пилипа IV - Ізабелла, мати Едуарда III, короля Англії.
Ізабелла, сумно відома своєю подружньою невірністю, почасти пробачної через слабості її чоловіка Едуарда II, була жінкою дурної вдачі, відомою інтриганкою й аж ніяк не тим людиною, що легко упокориться із втратою своїх прав. В 1325 році, направившись до брата Карлові IV з дорученням від Едуарда II обговорити останні події й дійти згоди по споконвічній проблемі Гаскони, Ізабелла зблизилася з лордом Уэльской марки Роджером Мортимером. Разом вони підняли повстання, два роки через завершившееся скиненням і вбивством, що пішли за ним, чоловіка Ізабелли й переходом престолу до її сина Едуардові III, що аж до скинення Мортимера в 1330 р. перебував під опікою матері і її коханця. Уже після смерті сина Людовика X, що народився після кончини свого батька, Едуард II, щонайменше, замислювався про можливий розділ королівства - як видно, допускаючи, що дочка Людовика не зможе зайняти трон. В 1328 р. неправомочність спадкоємців жіновий статі була мовчазно визнана Ізабеллою, оскільки в противному випадку її племінниці, безсумнівно, мали би більші права, чим вона. Однак на великій асамблеї, у лютому Валуа, що призначила Пилипа, регентом, представники Едуарда III зажадали для нього французьку корону на тім підставі, що мати англійського короля могла передати свої права на престол синові й внаслідок цього він є найближчим до Карла IV спадкоємцем чоловічої статі - що було незаперечним фактом, оскільки Едуард доводився останньому королеві Франції племінником, а Пилип Валуа - усього лише кузеном. Настільки вагомий аргумент цілком міг схилити на сторону Едуарда деяких докторів права, однак з ряду серйозних причин асамблея його проігнорувала. Хоча по своєму походженню Едуард був таким же французом, як і Пилип, говорив французькою мовою, був герцогом Аквитанским, графом Понтье й пером Франції, під час описуваних подій йому здійснилося всього лише п'ятнадцять років і він, без сумніву, ще не знайшов самостійність, тоді як Пилипові вже було тридцять п'ять. Перспектива правління у Франції Ізабелли й Мортимера навряд чи приваблювала асамблею, так само як і посилення могутності короля, що міг би додати до володінь Капетингов домен англійської корони й французькі льони Плантагенетов. Більше того, прийняти довід, що говорив, що жінка може передати свої права синові, значило спровокувати проблеми в майбутньому. Адже якби одна з кузин Едуарда зробила на світло сина, воно був би онуком останнього короля з династії Капетингов, тоді як Едуард доводився тільки племінником. Таким чином, визнання аргументу, висунутого Едуардом, було чревате реальною небезпекою, що почасти й підтвердили наступні події. В 1332 р. дочка Людовика X зробила на світло Карла Наваррского, що згодом мав підстави затверджувати, що не тільки Пилип Валуа, але й Едуард III уступає йому в ступені споріднення з Капетингами. Претензії Едуарда III були відкинуті навіть до народження посмертної дочки Карла IV, тому що Пилип Валуа перебував у центрі подій, був у фаворі й тримав ситуацію під контролем; і хоча Едуард активно протестував проти вступу Пилипа на престол, у той момент все-таки був зовсім неспроможний що-небудь змінити.
|
|
|
