Хазарський каганат. Територія й населення

Проблема території Хазарського каганату й (у меншій мері) його населення завжди привертала увагу дослідників уже тому, що джерела містять про цьому багато даних (хоча досить складних і суперечливих). Такий матеріал є в листі пануючи Йосипа Хасдаю ибн Шафруту, значний комплекс відомостей цього роду знаходимо в арабських географів. Дані царя Йосипа вкрай суперечливі. Це не випадково, тому що Йосип, останній (або передостанній) цар Хазарии, малював своєму далекому кореспондентові явно не сучасну йому Хазарию. а Хазарську імперію епохи її розквіту (VIII-IX вв.). Установити це можна в основних рисах при зіставленні з іншими джерелами. У радянській історіографії 40-50-х років виявилося надмірно нігілістичне відношення й до цього джерела, і до хазарської проблеми в цілому. Подібні погляди були піддані справедливій критиці М. И. Артамоновым, хоча останній зі своєї сторони допускав іноді неточності убік перебільшення ролі Хазарии і її територіальних розмірів. У наші дні ряд учених досліджували південну (кавказьку) границю Хазарии. Досить ґрунтовно ці питання вивчалися закордонними фахівцями. Таким чином, проблема не нова; і для того щоб якось у ній розібратися, необхідно насамперед виробити найбільш зручну й ефективну методику дослідження. Найчастіше границі Хазарии намагаються визначити поза часом, тобто як якісь стабільні, що не змінювалися протягом трьох століть. Але границі цієї держави, як і інших, не були незмінними. На жаль, сам характер наших джерел не дає можливості досить чітко встановити їх окремо, скажемо для VIII, IX, Х вв. Справа в тому, що арабські джерела (в основному географічні твори) малюють межі Хазарии головним чином для IX - початку Х у. і тільки по Кавказу їхня інформація більше велика й охоплює VII-VIII вв. Візантійські джерела вносять тут важливі корективи для кінця VII- початку VIII в. і передодня падіння Хазарии (40-і роки Х у.). Для IX-Х вв. незамінні звістки російського літопису. Нижче я розбираю відомості про території й населення Хазарии в окремих групах джерел (хазарських, мусульманських, візантійських, давньоруських). Це дозволить показати, як представляли межі Хазарии її сучасники й самі хазари, і це кращий і найбільш надійний у наш час відповідь на питання про границі Хазарського каганату. З найдавніших часів держави, що контролювали Закавказзя, мали заслін від вторгнень із півночі в районі Дербента. Тут перебувало саме вузьке в Західному Прикаспии простір між морем і горами. На одній з мов східних іранців, очевидно массагетском (маскутском), цей прохід називався Чора або Чола. Пізніше в арабів ми зустрічаємо його позначення як Сол-Суд. Установлено, що зміцнення тут з'явилися ще в VIII-VII вв. до н.е. Потім тут тримали гарнізони перські царі, пізніше сасанидские шахи. Арабська історична традиція зв'язувала ці зміцнення з ім'ям Искандера зу-л-карнайн - Олександра Македонського, котрому на Сході взагалі приписували всі зміцнення півночі, у тому числі й легендарній стіні Йаджуджа й Маджуджа (Гога й Магога). Зрозуміло, це легенда: найдавніші зміцнення споруджувало місцеве населення, можливо, при царях Кавказької Албанії, а самий потужний цикл стін, що йшов у гори однією стороною й у води Каспію іншої, споруджувався при Сасанидах в V-VI вв., тобто в період після гуннского навали, коли погроза вторгнення кочівників у Закавказзя стала особливо реальної. У цей же час була побудована й Дербентская цитадель, що панувала над проходом Чора. Природно, вона й стала прикордонною міцністю Сасанидов на півночі. Система зміцнень Дербента слыла неприступної, але проте відомо, що й вона не витримувала ударів північних завойовників. Важко сказати, як це відбувалося: чи діяли вороги змором, або допомагала зрада, чи переходили в руки "північних племен" тільки нижні зміцнення в моря, або здавалася сама цитадель. Очевидно, бувало по-різному. У період війни 20-х років VII в., у рік убивства Хосрова II (628 р.), хазари, згідно Мовсесу Каланкатваци, опанували Чора й навіть зруйнували його дощенту. Імовірно, вони захопили нижнє місто, тобто властиво місто в проході Чора, тоді як цитадель уцелела. У всякому разі, вона не була зруйнована. Незабаром, однак, при неясних обставинах Сасаниды повернули Дербент. У бої при Кадиссии (637 р.), де іранським військом командував намісник північного кустака Сасанидской держави Рустам ал-азари, брав участь і якийсь Хормуз, із царів Бабів ва-л-абваба, тобто Дербента, що потрапив у полон до арабів. Важко сказати, що це за "царі Дербента", але, швидше за все, мова йде про спадкоємних правителів міцності і її округи. Коли до Дербента в 22 р. х. (642/643 р.) підійшли арабські війська, у місті сидів малик (цар), якого одні джерела називають Шахрбараз, а інші - Шахриаяр. Очевидно, правильно перше - Шахрбараз, що зустрічається досить часто серед імен сасанидскои знаті, тоді як "шахрииар"-титул, новоперське "правитель країни", що відповідає среднеперсидскому "шатрдар". Цей титул можна визнати ідентичним арабському "малик". Шахрбараз здав Дербент Абд ар-рахману ибн Раби’а на умовах звільнення від данини й обов'язку захищати Дербент від північних ворогів. У якості останніх у Бал’ами зазначені русяві, котрих в оригіналі праці ат-табари немає. Однак у тім же або в наступному році халіф Омар передав керування Дербентом Абд ар-рахману ибн Раби’а, що був "комендантом" міцності до 32 р. х. (652/653 р.). В 652/653 р. Абд ар-рахман ибн Раби’а зробив невдалий похід проти хазарського міста Баланджар і був убитий (у деяких джерелах фігурує й брат Абд ар-рахмана Салман). Поразка арабів у поході на Баланджар є й в інших істориків, хоча часом воно обростало легендарними подробицями.

 

« Пред.		След. »