«Нашому обласному краєзнавчому музею здійснилося 200 років. А не дуже давно відкрилася його філія на березі ріки Ангари. Там виросло ціле село з хат, свезенных із усього краю ентузіастами-етнографами. Якщо можна, розповідайте про неї читачам...»
Михайло Лаврів, студент Іркутськ

Этнографы не забули мого прохання й зібрали пухкий конверт знімків. Я розкрив його, і на стіл вислизнули фотографії, на яких люди йшли сільськими путівцями; плили в човні по річкових перекатах; розглядали дерев'яні сохи, борони, посуд. На одному з них жінка похилого віку тріпала льон. Я дбайливо взяв аматорський знімок і довго вдивлявся в порізане зморшками особа. Отож вона яка, Домна Федорівна... Все життя не знали спокою її руки, і сфотографувати^-те її за великотрудною, щоденною селянською роботою. Етнографи зустрілися з Домною Федорівною Гурской в одній зі своїх експедицій. Вона, як і багато інших чуйних людей сибірських сіл, допомогла працівникам Іркутського краєзнавчого музею в створенні заповідного етнографічного села

— Рішення про створення етнографічного села відбулося ще в 1966 році. При будівництві каскаду гідроелектростанцій на Ангарі багато сіл попадали у велику зону затоплення. Необхідно було врятувати предмети побуту й праці російського населення Приангарья. Таке надбання культури народу не повинне було пропасти,— схвильовано говорить Полина Інокентіївна Тугарина, завідувачка архітектурно-етнографічною філією краєзнавчого музею. Відвідувачі, яких стає усе більше, називають ця філія музеєм дерев'яної архітектури й побуту

...Ми йдемо уздовж Ангари. На воді ледве рухається рибальський човен. На іншому, далекому через широкий розлив бережу ріки клубиться в розпадках туман, обривки хмар повзуть по хвойним лісом, що наїжився, схилам сопок. Неохватна поглядом сибірська далечінь, розлитий у повітрі різкий захід черемшини, чисте посвист птахів — тут спокій охоплює душу...

У цих місцях потрапило під затоплення стародавнє село Тальцы, де в XVIII столітті заснував скляний завод академік Петербурзької академії наук, натураліст і мандрівник Эрик Лаксман, швед по національності, що йменувалася росіянами Кирилом Густавовичем. Щирий патріот Росії, дослідник Східного Сибіру й Алтаю, він тут на практиці выверял нову технологію склоробства. Він же заснував Іркутський краєзнавчий музей...

На березі видні сповзаючі по схилі городи, кілька житлових будинків і щучі тіла перевернених у води човнів. А вище над берегом витягнулися хати однорядної, щільної забудови. Лісу, стрімкою, багата рибою ріка — такі місця вибирали для свого житла сибіряки. Але довгий і важкий був шлях іркутських етнографів до цього нового села зі старих хат, що виросла на крутому березі Ангари...

— Найбільше я боялася, що незабаром затоплять села й, кваплячись, спочатку відправлялася одна в експедиції по районах. Якось навіть поїхала в грудні, в 40-градусні морози, — розповідає Тугарина, — але без допомоги сільського народу мало чого вдалося б зібрати...

У місті Нижнеилимске першим помічником став Іван Калинович Ступин, місцевий старожил. Багато років він сам збирав предмети селянської праці й культури, їздив по околишніх селах. Передав музею дерев'яну соху, прядку, особливо пишався плетеною бороною, що відшукав у лісі. Такі начебто б уже непотрібні в сільському побуті речі підбирали дітлахи, приносили у свої шкільні музеї. Жителі по^-доброму ставилися до збирачів, показували все у дворі, зазивали в будинок, саджали чаювати

Один раз Тугарина вже закінчувала обхід по дворах у селищі Верхоленске, як до неї, трохи бентежачись, підійшов молодий інженер і запропонував:
— Ви б до мого діда заїхали, він усяку мізерію береже...

Онук хоча й квапився по справах, але сам сіл за кермо «газика». Машина рвонула по лісовій дорозі, і не встигла Полина Інокентіївна оглянутися, як «газик» уже злетів на взгорок, і перед очами в розпадку виявилося все село Белоусово, що витягнулося уздовж дороги на кілька кілометрів. Підкрутили до добротного будинку, высившемуся на подклети. У куті доглянутого двору тюкав сокирою моложавий ще дід. Навіть швидкого погляду було досить, щоб зрозуміти — дід схарактером.

Так воно й виявилося, як тільки розмова зайшла про старе начиння
— У роді Хабардиных корисну річ не кидали, берегли пущі ока, — користаючись із нагоди, наставляв онука дід. — Ти говориш, віддай! Тобі все трын-трава, а може, цю борону ще мій батько в'язав, поле своє боронував, та й зараз вона для ділянки гарна. Ні, не розстануся з нею...

Дід уперся — і всі отут. Онукові незручно, готовий крізь землю провалитися. Він і вмовляв діда, навіть води навозив для городу. Але той ні в яку не погоджується
— Дід Дмитро, так розорю я твій город і пробороную, тільки не осоромлюй ти мене перед гарною людиною, — заблагав нарешті онук

А дід лише головою мотає. Тоді стали перед ним малювати привабливу картину, як на його борону в музеї тисячі людей будуть любуватися; навмисно здалеку приїдуть, щоб подивитися так зрозуміти, як рід Хабардиных на землі трудився

Тільки тоді нарешті погодився дід Дмитро віддати дорогу його серцю борону

За цю поїздку Тугарина назбирала багато різного посуду, дерев'ян і берестяний, нагляділа й більше громіздкий селянський інвентар. Минулого й дерев'яні сохи із залізними наконечниками. Перші поселенці в XVII столітті одержували від скарбниці, придя на сибірські землі, допомогу: зерно на посів, коси-горбуші, сокири, серпи й залізні сошники