2 вересня 1979 року експедиційний корабель «Бенджамин Боуринг» вийшов із Гринвіча й взяв курс до берегів Франції. Початок шляхи не передвіщало особливих проблем: подорож по морю, потім автопробіг по Франції й Іспанії на «лендроверах» були всього лише легкою розминкою. Не було труднощів і під час перетинання Середземного моря на кораблі «Бенджамин Боуринг».

В Алжирі члени експедиції Рэналф Файннес, Чарлз Бертон і Оливер Шепард знову переселили на «лендровери», щоб перебороти Сахару. Пустеля зустріла мандрівників виснажливою спекою: ртутний стовпчик піднімалася до 50°Цельсия. Перехід через северозападную Африку від Алжиру до Абіджана, столиці Берега Слоновой Кістки, що тривав три місяці, став випробуванням не тільки для людей, але й для машин: будь-яка поломка в пустелі або болотах могла привести до самих неприємних наслідків

З Абіджана «Бенджамин Боуринг» взяв курс на південь. Останні милі, що залишилися до крижаних стін Антарктиди, корабель із працею пробивався в нескінченному скупченні плавучих льодів. 5 січня 1980 року експедиція висадилася на березі Землі Корольови Мод. Дванадцять днів тривало розвантаження корабля на льодовому континенті. Сотні тонн устаткування й палива були доставлені в базовий табір експедиції в глибині материка. Тут англійці провели довгу зимівлю — десять із половиною місяців, готуючись до важкого походу через південну крижану шапку планети

Зимівля проходила в таборі, що складається із чотирьох хатин розміром 24 на 9 футів кожна. Одна хатина призначалася для житла, інша — для радіоустаткування, у третій був гараж для мотонарт. Четверта хатина, розташована в напівмилі від інших, використалася для зберігання іншого наукового встаткування. Пристрій табору зайняло кілька тижнів. Багато часу пішло на прорубку крижаного тунелю для зберігання продуктів і частини спорядження

Не раз за час тривалої зимівлі табір ховали глибокі сніги. Висота сніжних заметів досягала дванадцяти футів. Багато сил ішло на розчищення входів у хатини й площадки, де стояла щоглова антена

Однієї з головних завдань зимівлі була адаптація мандрівників до холоду. При низькій температурі й сильному вітру оголена ділянка людського тіла замерзає за двадцять п'ять секунд

Чималу небезпеку, крім холоду, представляв вогонь: адже в умовах сухої атмосфери Антарктиди пожежі — серйозна погроза: вогонь спалахує й поширюється надзвичайно швидко.

Але от у весняний день 29 жовтня 1980 року сер Рэналф Файннес, Чарлз Бертон і Оливер Шепард на мотонартах покинули табір. Кожний із трьох «снегоходов» тяг за собою сани, вантажені наметами, науковим устаткуванням, їжею й запасними частинами. Через чотириста миль шляху двомоторний літак «Туин Відтер» доставляв мандрівникам запаси палива й продовольства

Основні перешкоди — глибокі розпадини в товщі льоду — переборювали за допомогою легкого металевого моста, по якому проходили мотонарты. Якщо ж ширина розпадин перевищувала два з половиною метра, доводилося шукати обхідні шляхи

Обов'язку між членами експедиції були розподілені так: сер Рэналф — штурман, сейсмолог, фотограф і кінооператор; Чарлз — кухар, радист, гляціолог; Оливер — механік, метеоролог, зубний лікар. Радіозв'язок із групою підтримувала дружина сера Рэналфа Вірджинія, що залишилася в базовому таборі експедиції на узбережжя Антарктиди

Сім років знадобилося мандрівникам для підготовки експедиції, для завзятих тренувань і підбора встаткування. Але самим важким у той період було знайти гроші. Для цього довелося зацікавити біля п'ятисот фірм, які внесли необхідні засоби. Комерційна залежність неминуче наклала відбиток на програму експедиції. Крім цілої серії наукових досліджень, у яких були зацікавлені біля двадцяти наукових центрів, мандрівники повинні були виконувати роботу рекламних агентів — по шляху проходження вони влаштовували виставки для демонстрації спорядження й устаткування

Початку льодового переходу англійців супроводжував черговий град критичних зауважень на адресу дослідників. Одні затверджували, що експедиція погано підготовлена, інші говорили, що даного засобу пересування недостатньо потужні, а літак, що повинен доставляти мандрівникам запаси продовольства й пального, непридатний для польотів на більші відстані. Керівник експедиції сер Рэналф Файннес відповів тоді на цю критику зі сторінок щотижневика «Обсервер»:

«Я не згодний з тим, що наша експедиція погано організована. Ми готувалися до неї сім років. Програма експедиції була схвалена Королівським географічним суспільством
Нам здається, що ми передбачили більшість можливих труднощів. На випадок, якщо мотонарты проваляться в одну із замаскованих снігом тріщин, ми заготовили спеціальні лебідки. Якщо хто-небудь із нас одержить травму, транспортуємо потерпілого до місця запланованої посадки літака, а потім відправимо на Більшу землю. Двоє інших членів експедиції продовжать шлях
Крайній строк виходу до полюса — кінець січня. Потім нам має бути спуск із висоти дев'яти тисяч футів. Ми вирішили йти навпростець по льодовику Скотта. Його ще ніколи не перетинали люди, але аерофотознімання показує, що це цілком придатний шлях. Останні шістсот миль, які пройдуть по рівній місцевості, представляються нам досить безпечними, хоча саме тут літні снігові бури віднесли життя Скотта і його товаришів у березні 1912 року
Часто говорять, що із сучасним одягом, радиообеспечением і продуктами харчування такі подорожі, як наше, стали в сотні разів менш небезпечн і важкими, чим, скажемо, сімдесят років тому, коли загинув капітан Скотт. На це можу відповісти: якщо це так, я запрошую скептиків приєднатися до нашої експедиції».