Ми спускалися до ріки тінистими вулицями, слухали шелест тополь, відчували в повітрі присмак далеких тайгових гарів, і не вірилося, що, по суті, це прощання з Ніколаєвську-на^-Амурі. Уже поставлений у маршрутній книжці штамп: «Човен МАХ-4, відхід на Владивосток 1 серпня 1983 р.», на причалі зібралися проводжаючі, а ми з Євгенієм Смургисом мовчачи коштуємо в обеліска Невельському... Я думаю про те, що мені здорово повезло: зустрів цілеспрямованої, завзятої людини з міцними руками й завидною холоднокровністю. Згадую, що Євгеній Смургис один або із супутниками от уже в тринадцятий раз відправляється в плавання на простому дерев'яному човні. Сюди, в устя Амуру, він прийшов, маючи за кормою 29 тисяч кілометрів, пройдених тільки на веслах по багатьом рікам і п'яти морям. В одному з незвичайних плавань на човні МАХ-4 від Іркутська до Хилка мені довелось випробувати ходові якості гребного судна, удари крутих хвиль Байкалу, веслування й волоки, настільки звичайні для перших укладачів карти «славного моря» в XVIII столітті. Ще раз побувати в ролі весляра на іншому знаменитому маршруті — чому б і немає? Адже Смургис уперто йшов до кінцевої мети своїх подорожей — Владивостокові, де його човну зроблена висока честь стати експонатом краєзнавчого музею...

Один раз у червневий день у Москві, у редакції журналу «Навколо світу», Євгеній розповів про цілях і маршруті майбутнього походу. Уперше в нашій країні перехід на веслах такої довжини повинен пройти уздовж узбережжя Охотське і Японського морів. На цей завершальний етап гребного марафону Євгенієві Смургису був вручений вимпел експедиції журналу «Навколо світу».

Курсами першопрохідників

У наші дні зроблено чимало експедицій по маршрутах першопрохідників. Цілком або частково пройдені маршрути Нікітіна, Єрмака, Дежньова, курсами Камчатських експедицій XVIII століття пройшли спортивні яхти. У нашому плаванні ми прагнули пройти частина маршруту знаменитого переходу трьох гребних шлюпок під командою Геннадія Івановича Невельського. Тим же способом — тільки веслування — і в ті ж строки ми намітили йти курсами першопрохідників у Татарській протоці до мису Південний, де шлюпки росіян лягли на зворотний курс. Ми ж, минаючи Південний, продовжимо плавання й завершимо його в бухті Золотий Ріг. Більше ста миль, працюючи веслами, будемо в положенні моряків Невельського, що пережили всі труднощі шляхи й радості відкриття протоки...

Як же трапилося, що про протоку не було відомо раніше? Вся справа в тому, що протока була попередньо «закрита». По-іншому й не скажеш. Адже про острів проти устя Амуру було відомо росіянином землепроходцам ще в першій половині XVII століття. На більшості російських карт Сахалін — острів. Академічна «Карта, що представляє винаходи Російськими мореплавцями на північній частині Америки з біля лежачими місцями», видана в 1774 році,— одна з найбільш достовірних. На ній показаний Сахалін і чітко видний протока проти устя Амуру. Англія й Франція, що активно проводили колоніальну політикові в Тихому океані, прагнули перешкодити закріпленню Росії на Далекому Сході. Спочатку француз Лаперуз (1787 рік) намагався проникнути в устя Амуру, але, зустрівши обмілини, відступив. «Припускаючи поступове обміління,— писав у звіті Лаперуз,— я розрахував, що нам залишилося яких-небудь шість миль до того, як сісти на мілину... Згодом, без сумніву, ця банка, піднявшись над морем, приєднає острів до узбережжя». Пізніше, невірно витлумачивши пояснення місцевих жителів, Лаперуз твердо заявив про існування перешийка, поклавши цим початок великій омані на картах і в розумах. Через дев'ять років думка авторитетного моряка повторив англієць Броутон. Крузенштерн, що обстежив підходи до протоки з півночі в 1805 році, теж став жертвою легенди, складеної Лаперузом. Безліч мілин і складність фарватеру змусили шлюпку з «Надії» вернутися, не досягши мети, і Крузенштерн, на жаль, пише: «Упевнився я точно, що до зюйду від устя Амуру не може бути проходу...»

Сформована на сході обстановка вимагала захисти російських володінь, а виходить, і створення надійних портів. Ще в 1811 році морський офіцер А. М. Корнілов — батько майбутнього адмірала й героя Севастополя — подав проект освоєння Амур-ріки й «улаштування при усті оной славнозвісного порту». Освоєння Приамур'я могло вирішити безліч проблем — це розуміли й сибірські промисловці, і діячі Російсько-Американської компанії, і політики з Петербурга. А тим часом, як писав мореплавець і дипломат Е. В. Путятин, «сама затока між материком і півостровом Сахаліном, у який — як припускають — упадає ріка Амур, нам зовсім невідомий». Але тільки в 1846 році із завданням міністерства закордонних справ обстежити устя Амуру відправляється бриг «Костянтин» під командою поручика Корпуса флотських штурманів А. М. Гаврилова. Шлюпки із брига теж не дійшли до самого вузького місця. Гаврилов не вважав, що він упорався із завданням, але обробку підсумків його плавання доручили знаменитому Ф. П. Врангелеві. Комусь потрібно було... тому що важко зрозуміти, чому адмірал зробив висновок про несудноплавність Амуру, своєрідно затверджений царем: «Питання про Амур, як про ріку марної, залишити».

Але найшовся, по вираженню А. П. Чехова, «энергический, гарячого темпераменту людин, утворений, самовідданий, гуманний, до мозку костей перейнятий ідеєю й відданий їй фанатично...». Це був командир військового транспорту «Байкал», капітан-лейтенант російського флоту, 35-літній Невельської. У липні 1849 року, поставивши корабель на якір у північній частині Амурського лиману, Невельської із трьома офіцерами, доктором і чотирнадцятьма матросами відправляється в семнадцатидневное плавання, у якому стояло пройти близько 300 миль на трьох гребних шлюпках: шістці й двох четвірках. Моряки вийшли в море із тритижневим запасом провізії...