Я не вірив своїм очам. Спереду, у пустелі, виник не оазис із фініковими пальмами й будиночками під плоскими дахами, як це можна було очікувати, а цілком європейського виду містечко, що тоне в зелені гаїв і квітників

— От це і є Ахмади,— сказав наш провідник, представник міністерства інформації Кувейту Исмаил Хейдар.

У містечку, як я знав, розташовувалася дирекція Кувейтської національної нафтової компанії (КННК). Зовсім не аравійський вигляд Ахмади (не плутати з портом Мена-эль-Ахмади) пояснювалося просто: містечко побудували незабаром після другої світової війни англійці, що контролювали «Кувейт ойл компани» — тодішню господарку нафтових багатств країни. Будували англійці для себе у звичному колоніальному стилі, розраховуючи на довге тут перебування. Однак в 1976 році уряд країни націоналізувало «Кувейт ойл компани». Англійців замінили араби, а вигляд Ахмади залишився нагадуванням про часи британського протекторату

Дешева нафта, дорога вода

В офісі нас зустрів молодий стрункий чоловік з тонкими рисами особи

— Я з управління інформації нафтової компанії. Відповідальний за аудіовізуальну пропаганду,— представився він на гарній англійській мові

— Можеш говорити по-арабски, Стефан,— сказав Исмаил.— Наш гість все розуміє

— Відмінно! — відповів по-арабски парубків. По його догані було ясно, що він ліванець.— Чим можу служити?

Я простягнув йому візитну картку й пояснив, що знімальна група Радянського телебачення готовить репортаж з Кувейту, у якому, звичайно ж, не обійтися без розповіді про нафтову промисловість країни

— Добре,— сказав ліванець.— Дещо я вам зможу показати

Ми сіли в машину й незабаром знову виявилися в пустелі. Неподалік від дороги отут і там піднімалися з піску труби, обнесені металевою сіткою з колючим дротом поверху.

— От і нафтові свердловини,— до нашого здивування, сказав Стефан.— Давайте під'їдемо ближче.

Машина зісковзнула з асфальту на щільний пісок і м'яко покотилася до дротового загончику розміром приблизно п'ять метрів на п'ять. За металевою сіткою стирчала з піску труба з вентилями. Від її відходила паралельно землі інша, потоньше. Зігнувшись коліном, вона зникала в піску. «Шпара Ахмади-22»,— говорила укріплена над трубою табличка. І жодного людини поруч.

— Особливості залягання нафти такі,— пояснив Стефан,— що її не треба выкачивать із землі, вона піднімається по трубах сама. Тому собівартість видобутку низька, у всій нашій компанії працює не більше п'яти тисяч чоловік...

Зрозуміло тепер, чому Кувейт став одним з найбільших у світі виробників сирої нафти

В 1982 році обсяг видобутку склав, щоправда, усього 42 мільйона тонн. Це викликано загальним падінням попиту на нафту на світових ринках в останні роки. Але, наприклад, в 1970 році видобуток становив сто п'ятдесят мільйонів тонн! Загальні ж запаси нафти тут оцінюються у дванадцять мільярдів тонн

Нафта в Кувейті знайшли в 30-і роки зовсім випадково. Бурили шпари, шукали воду — країну, де немає жодної річки або озера, мучить вічна спрага,— а знайшли нафту. Тоді ніхто по-справжньому не оцінив знахідку. Але саме нафта допомогла згодом вирішити й проблему питної води: на доходи від її експорту побудовано кілька потужних опріснювальних заводів. Спрага вже не загрожує країні, і все-таки дотепер літр питної води коштує в Кувейті в кілька разів дорожче, ніж літр бензину

Ми обійшли шпару, і отут тільки нам впала в око картина з розряду тих, про які герої книги И. Ильфа й Е. Петрова «Золоте теля» — журналісти з літерного поїзда — дружно домовилися не писати ще п'ятдесят років тому. По пустелі, пощипуючи хирляву травичку, бродили десятка три вівці, а неподалік у найсучаснішому легковому автомобілі сидів пастух у традиційному кувейтському вбранні — довгій білій сорочці з коміром-стійкою. Вікна машини були ретельно задраєні: пастух насолоджувався прохолоддю кондиціонера. Ми схопилися було за свої кіно- і фотокамери, але Исмаил рішуче зупинив нас

— Не треба знімати,— сказав він.— Не це визначає особу сьогоднішнього Кувейту

Сперечатися з хазяїном було неввічливо.

— Якщо хочете подивитися газорозподільну станцію, треба поспішати,— поквапив нас Стефан.— Ви, імовірно, знаєте, що робочий день кінчається в годину пополудні.

Ми дійсно це знали й встигли вже зрозуміти чому. До літа було ще далеко, однак до полудня сонце починало палити з такою силою, що до сутінків про роботу не могло бути й мови

«Не входити! Сірники й запальнички залишіть, будь ласка, в офісі!» — зупинила нас табличка біля газорозподільної станції. Черговий інженер перевірив, чи не іскрить наші апаратури. Тільки після цього Стефан увів нас на територію. Труби, труби, труби й кілька резервуарів. Такий ми побачили станцію, куди зі шпар самопливом ідуть нафта й газ. Тут газ відокремлюють від нафти й подають по трубах на узбережжя, до порту Мена-эль-Ахмади, де паливо надходить у потужні танкери. Всі дуже просто. У змінній бригаді було навряд чи десять робітників. Перекинувшись із ними декількома фразами, ми зрозуміли: як і Стефан, це не кувейтцы.

Корінні й «аджаниб»

По даним міністерства планування Кувейту, в 1982 році із приблизно півтора мільйонів жителів країни корінні кувейтцы становили всього 38,8 відсотка, інші іноземці — «аджаниб». Причому все життя країни організоване таким чином, що кожна категорія й кувейтцев і іноземців має свій певний суспільний статус