ПРОн стояв як робот, із професійним автоматизмом пропускаючи через митні ворота аеропорту імені Джона Кеннеді люд, що прилетів, що знемагав від липкої духоти. Йому теж було пекуче, але він нічим цього не виявляв — бездоганно відпрасована формена блакитна сорочка була настільки ж бездоганно суха. Навіть на чолі не виступило ні крапельки поту

Але куди ж поділася вся його рекламно-показушная витримка, як тільки він углядів багажні ярлики Аерофлоту на наших валізах! Якщо правда, що люди можуть мінятися на очах, те це був саме той випадок. Хижо прищулившись, митник ликующе дібрався й відчутне зрадів. Ще б! Серед взагалі ж ординарної юрби відразу два «сюрпризи» — мій колега, що випливав через Нью-Йорк у Сан-Франциско, і я, що прибув висвітлювати роботу XXXVIII сесії Генеральної Асамблеї ООН.

— Ласкаво просимо в Америку,— з густою іронією вирік митник.— Що у ваших валізах?

— Ми знаємо правила, сер

— Прекрасно. Пред'явите багаж, будь ласка,— непререкаемо заявив він

Ми слухняно відімкнули замки валіз. Митник не знав, до чого причепитися, хотів навіть розпороти підкладку, він истово рився в речах, перекладав, перебирав, обмацував, м'яв у пальцях — словом, трудився на совість. Адже не відпускати ж нас просто так! Але з погляду митниці ми були чисті. Ми вислизали з його рук. От коли його прошибив піт

— Ласкаво просимо в Америку! — повторив митник з таким розгубленим видом, що я насилу удержав посмішку

Але з перших же хвилин, проведених у Нью-Йорку, хвилин, затьмарених жагучим бажанням чиновника обвинуватити нас хоч у чому-небудь, у душі оселилася досада. Зустріч у митниці була лише початком. Хвиля антирадянської параної, шаленого прагнення так чи інакше досадити нам котилася по п'ятах всі ті два тижні, що я провів на американській землі

Втім, ні, перші ластівки були ще раніше, ще до перельоту через Атлантичний океан. Не встигли ми сісти в лайнер ДС-10, як пасажирам роздали американські газети «Нью-Йорк дейли ньюс» і «Нью-Йорк пост». З перших смуг вихлюпувався наклеп, немов попереджала про клімат, у якому нам стояло перебувати

Але буфонадою життя не відтісниш. І от уже на наступних сторінках проступала справжня американська дійсність із реальними, а не штучними проблемами. У Бруклине ще одне вбивство... У Бронксе щось начебто напівзаколоту... По даним муніципалітету Нью-Йорка, за літо, виявляється, було тимчасово працевлаштоване 19798 молодих городян, що подавався як тріумф благоденства. «Їх учили самоповазі й усвідомленню цінності робочого досвіду!» — сурмила «Нью-Йорк дейли ньюс», майстерно, звичайно, лицемірячи. Ну що таке три літніх місяці? Повчили-повчили «самоповазі» (літній сезон — не бог звістка який строк), а під осінь і звільнили! І що далі? Знову пошуки роботи, знову «молодіжна субкультура» — це означає алкоголь, наркотики, злодійство, бандитизм, проституцію... Та й взагалі при тім, що рівень безробіття серед американської молоді вдвічі вище за середнє по країні (у деяких районах він становить 60—70 відсотків), слова «самоповага» і «цінність робочого досвіду» для мільйонів юнаків і дівчин звучать глузуванням. Їхня доля — безнадійність і неприкаяність у цієї «зеленій, радісній країні», як кличе неї Рейган

«Люди вулиці»

Три роки я не був за океаном, а прилетівши сюди знову, відчув себе так, нібито зовсім не існувало в моєму житті семи довгих і важкого років кореспондентської роботи на цій землі. Немов новачок-першовідкривач, я внутрішньо замружився, побачивши трагічний соціальний контраст, що вопиет несумісність двох протилежних мирів, охоплених міськими контурами, несумісність, що от-от загрожує вилитися в міжусобну війну

Про Нью-Йорк розповідати непросто. Важко знайти вивірені слова, які точно передали б концентрацію людського розпачу, заплеванность Гарлема й... «вічне свято» центрального Манхэттена із залитою різнобарвною рекламою Таймс-сквер. Цей «супермісто», цей американський варіант «нового Вавилона» може здатися гарним і теплим, а через день — виродливим і холодним, містом-космополітом, що впирається в небо, і разом з тим — містом-провінціалом, якщо під провінціалізмом у цьому випадку розуміти безмірну далекость від перипетій міжнародного людського буття. Втім, останнє — аж ніяк не монополія Нью-Йорка, а традиційне, як яблучний пиріг, «блюдо» місцевого життя, породження абсурдного американського шовінізму. І хоча «не нью-йоркські» американці незмінно й старанно открещиваются від «виплодка пекла» на Гудзоні, він — їхня плоть від плоті, фокусна крапка насаджуваних по всій країні шовіністичної зарозумілості й чванства, помножених найчастіше на разючу відсталість або проста байдужність до всього, що діється за границями особистої, у найкращому разі — національної повсякденності

Виявившись на Парк^-авеню — широкому бульварі з наимоднейшими клубами й будинками ультрасучасної архітектури, де зосереджена нетитулована знать,— виразно переконуєшся, наскільки прав і точний був А. М. Горький, що викликнув: «В Америці життя бачиш правильно тільки з гори золота». А відійдеш убік, і в п'ятнадцятьох хвилинах ходьби, де-небудь на перетинанні 43-й вулиці й Першої авеню, виявляєшся в компанії «людей вулиці» — суспільного баласту, городян без імені, віку, родини, будинку. Життя цих людей — а такі мільйони — зводиться до боротьби за первозданну конкретність — начебто хліба, нехитрого одягу. Вони не беруть участь в «святі», що котиться вогненною рікою по центральним нью-йоркським авеню й площам