Біле море — колиска російського мореплавання. Інтерес до його історії і його сьогоднішньому дню привів досвідченого штурмана на древню дорогу поморів. На веслах, подібно ушкуйникам, пройшов він разом з товаришем від Біломорська до Онеги. Їх чекали гіркі враження від міцного забуття поморами своєї історії. «Чи не час кинути рятувальне коло поморам?» — міркує автор
 
Помор'я, а точніше Поморський берег, я вперше побачив на сторінках лоції й картах Білого моря. Було це тридцять п'ять років тому на самому початку моєї штурманської кар'єри, коли мій корабель із Біломорканалу вийшов у легендарне «MARE NOSTRUM» російського народу. Так, так! Не випадково я це підкреслюю, тому що новгородцы вийшли до Білого моря в XII столітті. За вихід до інших морів багато пізніше довелося навіть воювати. І не один раз. Тому віддавна Біле море вважається колискою російського мореплавання по великому рахунку. Зрештою саме становлення російської держави й виникнення його нової столиці — Петербурга — теж пов'язане з поморами. Цей дивний народ протягом сторіч мирно уживался з місцевим населенням: карелами, комі, лопарями. провінція, Що Утворилася пізніше, називалася «Поморські міста» і нараховувала 22 повіту...

Одним словом, інтерес мій до Помор'я був природним, але побачити його «великим планом» з висоти капітанського містка мені так і не вдалося. Морехідна культура поморів починалася тут, на берегах від Кеми до Онеги. Втім, і інші береги Білого моря, такі, як Літній, Зимовий, Онежский, також пов'язані з культурою поморів. Але Помор'я є Помор'я. Саме тут спочатку будувалися кочи й лодьи, на них помори борознили простори північних морів без усяких карт, використовуючи «Розпису мореплавства» — своєрідні лоції. Ці передані з рук у руки лоції забезпечували славу поморів-мореплавців від рідних місць аж до Росіянці Америки... І от тепер, коли мої більші кораблі давно здані на зламування, я вирішив уявити себе новгородським ушкуйником

Моє судно — зовсім не ушкуй, а серійний човен, побудований на суднобудівному заводі на левом бережу Неви. Колись тут стояв шведський замок Пелла. Назва човна «Пелла-фиорд» несло в собі досить багато асоціацій, щоб на її борт я наніс символіку мого журналу «Навколо світу», що отметили недавно 125-літній ювілей. Ще я пристосував човен для багатогодинного ефективного веслування по типі академічних гребних судів, а також оснастив легким вітрилом від дошки виндгляйдер. Так і плив від селища до селища, перечікуючи шторми й ловлячи попутні плини й вітер.

Коли починалися пустельні береги й гребти ставало вже невмоготу через вітер, я ставив вітрило. Ставити щоглу з натягнутим на неї виндгляйдером поодинці або забирати її, коли вітер занадто крепчал і треба було рятуватися,— завжди ризиковано. Рятувального жилета в мене не було. Я випливав мудрим поморським завітам: усе одне, вода за бортом така холодна, що нема рації залишати човен, що нехай навіть тоне. Усе одне здохнеш, перш ніж досягнеш берега. Це до того ж народжувало таке тісне взаєморозуміння із човном, таку ніжність до неї, що сама думка про катастрофу просто відкидалася. Пробираючись у ніс зі згорнутим вітрилом, я выверял кожний свій рух і стежив за кінцем, що зв'язував мене із суденцем. Ступінь моєї хоробрості завжди була обернено пропорційна відстані до берега. Тому, напевно, те моє перше плавання виявилося нудним. Я боровся із хвилями, а ще більше із самим собою, оскільки багато разів поривався розстатися з моєю посудиною назовсім...

Удвох — інша справа. Так я вирішив на інший рік. Супутником у човні виявився Сашко Звєрєв. Навантажений фототехнікою, він був так нею поглинений, що пропускав мимо вух мої повчання й накази, до того ж справно гріб. Він не мав поняття про всі проблеми, зв'язаних зі страхами й мірами безпеки. Все це дісталося мені. Вірніше, уже сиділо в мені. Це було необхідно, тому що ми збиралися випробовувати човен і сподівалися нагадати про тім часі, коли люди не боялися виходити в море на вутлих судах. Одним словом, ми кидали виклик інструкціям і традиціям, які геть-чисто закрили моря для далеких гребних походів. Ще ми хотіли нагадати авторам всіх обмежень стародавній девіз мореплавців: «NAVIGA-RE NECESSE EST», що в перекладі з латині означає: «Плавати по морю необхідно».

Нам стояло пройти сто п'ятдесят миль від Біломорська до Онеги уздовж Поморського берега. У якімсь змісті ми прилучалися до звичаїв наших предків: плили тим же шляхом і тем же способом, що й автори знаменитих поморських лоцій

Стояв рідкий для липня холод, з вітром і дощем. Очікування погоди загрожувало затягтися надовго. Зовсім поруч проходили теплоходи, снували буксири, брязкали ковшами землечерпалка з баржами-грязнухами в борта. Не було лише наших братів: яких-небудь човнів, у найгіршому разі яхт. У похмурій самітності ми вирішили виходити, незважаючи на дощ. Втім, якийсь моряк, заждавшийся оказії на судно, усе тупцював біля нас і запитав нарешті:
— Що за назву таке дивне, «Пелла»?
— Так називався шведський замок на березі Неви. Тепер так називається суднобудівний завод у місті Втішне
— Що, назад тепер? — запитав він, киваючи убік останнього шлюзу Біломорканалу. І, не чекаючи відповіді, покрокував ладь

— Ні, уперед, у море, в Онегу,— кинув я вслід йому. Вийшло це занадто голосно. Моряк зупинився, а я штовхнув ніс човна. Сашко наліг на весла, і іржавий борт водолазної плавучки заслонив від нього наш човен. У той момент, коли ми перетинали вхідний створ і на човен обрушився зустрічний вітер, я згадав одну давню історію...