Скажіть, це правда, що у вашому селищі є музей ламп? — запитав я в першого зустрічного в Жамбеке. Літній чоловік оглянув мене уважним поглядом і, гордо скинувши голову, викликнув:
— У нашому селищі є всі!

И от довідаюся бачений напередодні по угорському телебаченню великий селянський будинок — приватний музей ламп Ференца Боруша.

У входу в зал декоративних ламп — чавунна піч, що прослужила людям більше півтора століть, а на стінах — величезні годинники... Але от і самі лампи! Очі розбігаються від їхнього достатку. Підвісна більша німецька лампа з кераміки. Колись вона висвітлювала будинок городянина середнього статку. А ця, велична, порцелянова, з вигадливо, що біжить візерунком, служила багатіям. Фотокамерна лампа. Лампа з масляним насосом — таких у світі зараз залишилося всього кілька штук. Лампи з китайського, віденського, майсенского фаянсу — першими їхніми власниками були люди середини минулого століття. І нарешті, величезна гасова лампа, виготовлена у Відні в 1880 році зі стародавньої, 300-літньої китайської вази. Як і інші самі коштовні експонати, вона поміщена в скляній вітрині... Намацую фотоапарат, і в цей момент чую сильний чоловічий голос:
— Не вийде знімок
— Чому? — запитую не обертаючись
— Світла обмаль.
Переді мною виникає людина середнього росту, міцної будови; у кишені синього халата — авторучка, на голові — фетровий капелюх з вузькими полями
Ця людина не без почуття гумору, подумав я
— Звідки ви знаєте? Знімаєте самі? — запитую й розумію, що це і є хазяїн єдиного в Європі музею ламп — Ференц Боруш.
— Не знімаю, а знаю від журналістів — за тридцять років багато їх спускалося у винний погребок. Намагалися зробити знімки, але безуспішно...у мене адже там ще один музей — музей вина... А від лампи в погребке не світліше, ніж тут...

— Напевно, за тридцять років жодного незадоволеного від відвідування музею провина? — питанням відповідаю я на жарт Ференца.

Пристрасть до ламп у Боруша народилося саме собою. Спочатку він збирав пляшки з вином. Але коли утворилася пристойна колекція й експонати розмістилися у винному погребке; потрібна була лампа. Боруш розшукав кілька штук. Із цього почався ще один музей — музей ламп

Як він збирає лампи? Дуже просто. Чверть століття назад почав колесити по Угорщині. Для Боруша немає більшої насолоди, чим копатися в мотлоху старим, забутим богом і людьми горищ. Поступово через печатку, радіо й телебачення люди довідалися про існування музею. Пішов потік листів, пропонували купити лампи — дехто сам приїжджав до нього. Різні були люди: одні, почуваючи прагнення хазяїна за всяку ціну придбати експонати, заламували нечувані ціни, інші, старі, продавали лампи за безцінь через стиснуті матеріальні обставини

— Найрідша з ламп коштувала двадцять тисяч форинтів,— розповідає Боруш і з ніжністю дивиться на один з експонатів,— а тепер цієї ж лампи купили б за сто п'ятдесят тисяч!.. Наприклад, тільки ковпак от цей коштує шість тисяч форинтів!

— Ференц, виходить, ви тепер багаті?

— Багатий... особливо цього року — уперше від дня підстави музею я не взяв у держави дотації... знаєте, спасибі телебаченню, воно для мене, якщо не вважати незначного виторгу від продажу квитків, єдине джерело для придбання нових ламп. На телебаченні добре платять. І в той же час через рекламу мого музею по телебаченню всі стали щось збирати. І тепер навіть діти відповідають на прохання коротко: «Не дамо!»

За час існування музею Боруш не продав жодного експоната, як би важко йому не було. Кілька десятків років тому лампу, виготовлену з китайської вази, придбали у Відні всього за двадцять доларів, а тепер за неї автомобіль пропонують, але Боруш отшучивается, що не всякий автомобіль коштує такої лампи, що, мол, з кожним роком автомобілі стають усе дешевше, а лампи усе дорожче й дорожче. «Почекаю, поки хто-небудь «мерседес» запропонує— чого розмінюватися...» Втім, був у його житті момент, коли в будинку не виявилося навіть на хліб — усе витратив на придбання ламп. Дружина все вуха продзижчала, щоб поїхав у місто й продав яку-небудь лампу. Боруш посопротивлялся, але зрозумів незабаром сам — іншого виходу ні, і скрепя серце погодився. Вибрав, як йому здавалися, не самі коштовні лампи й зібрався на будапештський ринок, але дружина зупинила — вирішила напоследок полюбопытствовать, що ж він прихопив із собою. Ну а коли побачила — запротестував: вуж краще посидіти кілька днів на голодному пайку

Я и не помітив, як ми виявилися в інших залах, де виставлені свічники й спеціальні світильники
— От той, що праворуч,— пояснює Боруш,— угорський. Цигани принесли...
— Уж циган-те продали за безцінь? — знову приграю я Борушу.
— Скоріше хтось іншої продешевить, але не вони

И знову лампи. Німецька — виготовлена в Майсене. На ній «печатка» індивідуального ручного розпису. Як сказав представник майсенского заводу, такий розпис — рідкість. А от лампи, якими користувалися заможні люди. Більшість експонатів — австрійські, але чимало й чеських, румунських. Є тут і угорська лампа, виготовлена в Пече в 1880 році

Церковні лампи — самі елегантні. Кухонні лампи — у тих, хто побогаче, вони горіли всю ніч, у бедных запалювалися лише зрідка, занадто високі були ціни на гас... Лампи-робітниці: залізничні, шахтарські, морські, ручні, велосипедні... Важко уявити, яких тут немає.

Останнє приміщення — майстерня, де Боруш займається реставрацією. На верстаті різні інструменти й хитрі пристосування. На стіні висить диплом: Ференц Боруш — член Міжнародного клубу ламп. Він також член австралійського суспільства, але, смутно жартує Боруш,— в Угорщині він поки не є членом ніякої організації

... На селище, на його стару церкву, від якої віяло середньовіччям, напливали сутінки. До Будапешта всього година їзди — незабаром очам відкриються ланцюжки вогнів столиці. І ці байдужі вогні змусять мене згадати притягальне світло ламп у далекому угорському селищі