Падіння Хазарського каганату

Політичний стан Хазарської держави останні два десятиліття його існування можна охарактеризувати як нестабільне, а саме його - як хилилося до заходу. Найбільш повне подання про це дає Костянтин Багрянородный. В 40-і роки Х у. Хазария вже перетворилася в другорядну державу, що цікавило імперію лише з погляду безпеки її володінь у Криму. Саме тут Візантія ще побоювалася хазарської присутності й у необхідних випадках могла використати проти хазар алан і чорних булгар. Аланы, очевидно, уже оправилися на той час від поразки, нанесеного їм Аароном, батьком пануючи Йосипа, і їхні відносини з колишнім сюзереном, хазарським царем, виглядають як складні, потенційно навіть ворожі, хоча Йосип був одружений на аланской царівні. На заході границя Хазарии й печенігів проходила в Саркела, ні про яку політичну активність тут хазар не було й мови. Примітно, що візантійський імператор особливо відзначає роль узов (огузов) - східних сусідів Хазарии за Волгою, згадуючи, що "узи можуть воювати з печенігами" і здатні воювати з хазарами. Якщо врахувати, що за 50-55 років до цього узи були союзниками хазар у воїні з печенігами, то тепер, як бачимо, ситуація змінилася: огузско-хазарские відносини зіпсувалися, а хазаро-печенежские не покращилися й, за даними Костянтина, Саркел його часу виглядає як опорний пункт на границі з володіннями печенігів. В 40-і роки Х у. чорні булгары не тільки звільнилися від хазарської залежності, але й "могли воювати з хазарами". Відповідно до договору Ігоря із греками 945 р., чорні булгары загрожували й візантійським володінням у Криму, тобто їхня позиція не була стійкою. Разом з тим для доль Хазарии, крім її східних сусідів - огузов, все більшого значення набували взаємини з Руссю. Границі з останнього минулого далеко на північно-заході, на порубежье жителів півночі, радимичів, звільнених від хазарської влади в 80-і роки IX в., і вятичей, як і що раніше платили данина Хазарии. Район вятичей був вилучений від візантійських володінь і не цікавив Костянтина Багрянородного. Але російських князів він безсумнівно цікавив - не тільки тому, що вятичи були слов'янами, але й через важливе географічне положення Вятичской землі, розташованої по Оці. Однак ні Олег, ні Ігор, у всякому разі, великій активності тут не проявляли. Можливо, це пов'язане з тим, що основний напрямок політики Києва в першій половині Х у. було пов'язане з Візантією й південно-західними східнослов'янськими землями (древлян, білих хорватів, уличей). До того ж для здійснення військових експедицій на схід, на Каспій треба було або зломити Хазарию, для чого умови ще не зложилися, або домагатися встановлення з нею "зручних" відносин. Судячи з літописним даних, удова Ігоря Ольга, що з 945 по 964 р. була співправителькою свого сина Святослава й фактично управляла в Києві, після "покарання" древлян ніяких воєнних дій не вела. У внутрішній політиці Ольга займалася впорядкуванням відносин центральної влади з підлеглими слов'янськими землями й, здається, досягла тут багато чого. У своїй зовнішній політиці княгиня орієнтувалася на союз із Візантією, де вона прийняла хрещення, і допомогла імперії допоміжними військами на різних театрах воєнних дій. Посилали невеликі загони, очевидно із числа найманців (скандинавів і т.д.), для яких війна була засобом існування. Однак, швидше за все, саме така політика Ольги в остаточному підсумку привела до того, що її син Святослав, відносини якого з матір'ю були цілком гарними, в 964 р. все-таки відсторонив її від влади. Святослав опирався на свою дружину й ту частину (досить впливову) росіянці знаті, що мріяла про повернення часів Олега й Ігоря з їхніми заморськими походами й військовим видобутком. І політика Русі дійсно різко змінилася. ПВЛ, охаратеризовав Святослава як суворого воїна, що легко переносив похідні негоди, відзначає його похід на Оку й на Волгу, де жили вятичи, що платили данину хазарам по щелягу із сохи. З літопису не видно, чи скорив в 964 р. Святослав вятичей, але немає підстав писати про похід цього року русов на волзьких булгар і буртасов, як пише А. Н. Цукрів. Швидше за все, в 964 р. похід Святослава в землі вятичей не приніс результатів, і причиною, імовірно, була позиція Хазарии. Тому-те в наступному, 965 р. "иде Святославъ на Козары". Питання об це літописній статті я стосувався вище, але зачіпаю його знову, тому що тлумачення її по Лаврентьевской літопису, так ще з перекладом слова "град" як "столиця", стало сприйматися як доказ походу Святослава в 965 р. на столицю Хазарии Атиль. Тим часом з літопису ясно тільки, що після узяття Білої Вежі Святослав воював ясов ( щожили на Доні) і касогов (у Прикубанье, імовірно в районі Тмутаракани, що тоді, мабуть, і була зайнята русами). І нарешті, важлива вказівка ПВЛ на те, що в наступному, 966 р. Святослав переміг вятичей і обклав їхньою даниною. Одним словом, ПВЛ не містить вказівок на знищення Хазарської держави в 965 р., а лише говорить про поразку хазар, втраті ними Саркела й землі вятичей, а також про якісь воєнні дії Святослава в Подонье й Прикубанье. Про падіння Хазарии пишуть тільки східні джерела, але їхні дані коментуються дослідниками по-різному. Одні, опираючись в основному на географічну працю Ибн Хаукаля, прийшли до висновку, що був другий похід русов в 968/969 р., у результаті якого й упала Хазария. Інші прагнуть довести, що цього другого походу не було. Щоб розібратися в цьому, я даю нижче переклади східних звісток про падіння Хазарии.

 

« Пред.		След. »