Золотое сяйво розпалювалося в кам'яних долонях ущелини. Спалахнули вологі від роси камені на вибитих овечими копитцями схилах. Нестерпно для очей заблискала під далекими туманами змійка бурхливого Ягноба. Перекриваючи мычаньем і блеяньем приглушений відстанню рокіт ріки, рушило на верхні пасовища череда. Від джерела, до якого я спустився умитися, добре був видний весь кишлак. Складені з дикого сірого каменю житла на чорному тлі вкритих тінню скель. Маленькі видали фігурки горців те виникають на кілька митей, то зливаються з будівлями. Не б'ють барабани, як колись при сході сонця, і ніхто не пускається в танок. Іде тихе, розміряне, повсякденне життя. Жінки в строкатих, вицвілих халатах звично несуть на голові тази з коржами сушеного гною, щоб розтопити вогнище. Чоловіка в старих потертих халатах-чапанах перетаскують на спинах величезні копиці сіна, складають його в скирти на дахах комор. Діти йдуть від джерела із цебрами, тягнуть упертих ішаків попаcтися

Спустившись ще — назустріч череді й обійшовши порожній кишлак знизу, я побачив жінок і дітей, які чорними клепаними смужками заліза, загнутими на зразок серпів, або просто голими руками ламали майже під корінь стебла коротких колосків і збирали їх у кволі снопики. Все це могло здатися майже грою, якщо не знати, що від цього врожаю залежить тут саме життя. Зерно низькорослої гірської пшениці перемелють потім на водяному млину кілометрах у чотирьох нижче за течією Ягноба.

До найближчого населеного пункту, що має зв'язок із зовнішнім миром — села Айни, — добовий перехід по важкій гірській стежці. Тут немає електрики, і гас для ламп везуть знизу в каністрах на ішаках. Тут немає школи й немає лікаря, медсестри, так що там — навіть знахаря ні, відсутні які-небудь засоби зв'язку, і трапся апендицит, результат буде залежати від волі Аллаха. У кишлак не можна послати лист або послати телеграму тому, що тут немає пошти, і тому, що він офіційно не існує на адміністративній карті Таджицької РСР, навіть на самій великомасштабній. І ріка Ягноб на всьому своєму протязі сиротливо тече по безжиттєвій паперовій пустелі

Що я знав колись про Ягнобе, клаптику землі, що загубився там, де гори Гиссара замикаються із Зеравшанским хребтом? Відомості про це як би заповіднику, де жили нащадки древніх согдийцев, украй скупі й отрывочны. Потрапити сюди можна лише гірськими тропами чотири-п'ять місяців у році, у літню пору. Через суворий високогірний клімат життя на кам'янистих схилах гір була по суті боротьбою за існування. Убогий урожай давали ячмінь і мулк — бобова рослина; пшениця визрівала із працею й не щороку. Ніяких фруктів і овочів. Майже все для життя давав худобу — молоко, м'ясо, вовну, шкіру. Кожна родина робила вовняні смугасті паласи — тилем, які ткали прямо на полу, вовняну повсть — намат, домоткані скатертини й мішки, теплі, водонепроникні чоловічі халати — чакман, чулки-джурабы, шкіряні сумки. Жінки ліпили без гончарного кола неправильної форми посудини із глини з налепами у вигляді звивистих ліній. Житла були дуже примітивними: складені з необтесаних каменів, скріплених сумішшю розчину глини із гноєм. Плоскі дахи, земляні підлоги; палили по^-чорному. Так жили останні століття спадкоємці однієї з найбільших античних цивілізацій Середньої Азії

«Согд (Согдиана), історична область у Середній Азії в басейнах рік Зеравшан і Кашкадар'я, один із древніх центрів цивілізації. У середині I тисячоріччя до нашої ери — територія однойменної держави. Головне місто — Мараканда (нинішній Самарканд). Согдийцы (согды) — древня восточноиранская народності. Один із предків сучасних таджиків і узбеків» — так в «Радянському Енциклопедичному Словнику» сказано про цю територію і її народ, що населяв. Розташований на шовковому шляху, що тягся від Китаю до Єгипту Великому, Согд був зв'язаний з усіма цивілізаціями раннього середньовіччя

«...Це прелестнейшая країна на Божій землі, багата деревами, що буяє ріками, оголошувана співом птахів... Весь Согд, немов плащ із зеленої парчі з вишитими блакитними стрічками проточної води й прикрашений білими замками й будинками»— так описує Согдиану середньовічний арабський географ Аль-Макдиси.

Вабив мене цей загадковий край древніх ремесел і живої архаїки... А коли нарешті я зібрався шукати шляхи в загублений мир Ягноба, раптом читаю в статті нашого нестандартно мислячого історика й географа Лева Гумилева, опублікованої в газеті «Радянська культура» 15 вересня 1988 року: «Страшну річ створили з нащадками древніх согдийцев, що жили у відрогах Гиссара... їхнім вольовим рішенням переселили на рівнину сіяти бавовник. Народ вимер».

Звиклий все-таки більше покладатися на власні враження й відчуття, я добрався в напівлегендарний Ягноб, де довідався, що народ цей справді сваволею тутешньої влади в 1970 році був по-варварськи викреслений із числа існуючих. Всі його кишлаки, що коштують за течією Ягноба — припливу Зеравшану, зникли з реального миру й з географічних карт, а жителі, як ні химерно й дико це звучить у наші дні, по суті, викрадені в рабство на бавовняні плантації Голодного степу. Позбавлені батьківщини, знедолені, приречені на вимирання

И все-таки ховати нащадків великого народу, виявилося, на щастя, ще рано. Кілька родин зуміли потай пробратися з низини у своє позахмарне житло, і життя тонюсеньким паростком знову проклюнулася в Ягнобе. Задимили вогнища в п'ятьох будинках кишлаку Пскон...
Мені важко усвідомити, що цей кишлак із сизими димами над вогнищами, вся ця древня долина — де-юре просто не існує, а ці фігурки, що снують діловито між будинками, — зовсім не горді спадкоємці древніх согдийцев, а якісь фантоми Гиссарских гір. Якісь примари минулого. Та й говорять вони на унікальному ягнобском мові, одному з діалектів согдийского, у якому таджики мало що розуміють