...Те ви почуєте шум Ніагарського водоспаду

Був такий популярний анекдот, і один мій колега частенько любив його згадувати, коли піднімався загальний галас, а йому потрібно було сказати щось важливе. Анекдот цей, звичайно, не про Ніагарський водоспад, а про балакучість жінок, але я чомусь згадав його, коли до цього найбільшого природного чуда Північної Америки залишилися лічені кілометри

Після дня шляху автобусом з Вашингтона до Буффало всі мої попутники були небагато сонної й мовчазні — навіть представниці прекрасної підлоги, — і ніщо не порушувало тишу. Однак зовсім не шум падаючої води, що так колись уразив перших європейських мандрівників і породивший безліч переказів і вірувань серед місцевих індіанців, виявляв близькість водоспаду. Здавалося, всі дорожні покажчики, коштувало шосе вийти за межі Буффало, тільки й повторювали: спереду — Американський водоспад. І було таке враження, начебто всі ті сотні й тисячі машин, що неслися по дорозі, рухалися тільки й винятково Книагаре.

Як я пізніше довідався, на канадській стороні границі всі дорожні знаки показують шлях до Канадського водоспаду. Ріка Ніагара, у тім місці, де робить свій знаменитий стрибок, розділена Гоутайлендом — Козячим островом, і одна частина водоспаду зветься «Американський», інша — «Канадський». Для всього миру це просто Ніагара, але всі дорожні знаки Північної Америки дотримують повної географічної точності... І назва «Ніагара» можна на них зустріти лише в назвах міст Ніагар-Фолі, що лежать по обох берегах ріки

...Уперше вся панорама водоспадів відкрилася мені в напівкілометрі нижче їх за течією, з оглядової площадки, звідки ліфти спускають туристів на дно ущелини. Там, унизу, я побачив два невеликих кораблики, що виглядали з висоти іграшками, особливо на тлі величезної, потужної й ніяк не бажаючої заспокоїтися після стрибка ріки. Ці суденця, що рухалися, переборюючи плин, від пристані в ліфта до водоспаду, були синіми через людей, що тісно стояли на палубі. І ці люди у всім синьому мимоволі викликали в мене дивне й небагато недоречне тут припущення: китайці? Але невже вони дотепер, як у часи «культурної революції», ходять у своїх синіх мішкуватих костюмах і чому їх отут так багато?

Коли я спустився вниз і ступив із черговою партією туристів на борт кораблика, що відходить у рейс до водоспаду, сам став таким же «синьою людиною» — кожному пасажирові в трапа вручали плащ кольорів «електрик» із щільної непромокальної тканини. Але на борті я дійсно виявився серед китайців, щоправда, тайваньских, які своїм видом і розкішними відео- і фотокамерами скоріше нагадують японців, чим своїх родичів зразка 60-х років з континенту. А через електронний «сопілочки», що наспівувала ту саму коротку музичну фразу, який керівник їхньої групи збирав навколо себе своїх підопічних і не давав нікому відстати й втратитися в юрбі на березі, здавалися навіть більшими японцями, чим самі Японці

Плащ повинен захищати пасажирів від дрібного водяного пилу, що завісою висить на підступах до водоспаду. Корабель, борючись із потужним плином, направився до того місця, де гігантський потік шириною в 1200 метрів падав з висоти двадцятиповерхового будинку. Називався він «Діва Тумана-1».

Ім'я це пов'язане з легендою, однієї з тих, якими звичайно оточують улюблені туристами місця. Говорять, індіанці, що жили ніколи в цих краях, поклонялися богу Хіну, або Маниту, що обитали в безодні водоспаду. У якості жертвоприносини йому індіанці щорічно вибирали красивейшую дівчину племені — «Діву Тумана», що одягали в кращі одяги й саджали в спеціальну пірогу без весел вище водоспаду. Один раз вибір припав на дочку вождя племені. Не в силах винести розлуки з улюбленою дочкою, той пішов за нею...

Уперше ця історія з'явилася на світло божий в «Описовому путівнику до водоспаду», виданому в 1851 році. Хто б не придумав цю легенду, вона займає нині гідне місце серед різноманітних історій про Ніагару. Цілком імовірно, що в ній є й частка правди — з незапам'ятних часів люди попадали у водоспад — хто випадково, а хто й навмисно. Може, «Діва Тумана», що повернулася до людей у вигляді духу, і існувала насправді. Однак історія, повідана в путівнику, виглядає досить банальної в порівнянні із цілком реальними епізодами останніх півтора століть, пов'язаними зі спробами скорити Ніагару

Першим з європейців, хто почув про існування величезного водоспаду, був на самому початку XVII століття засновник колонії Нова Франція Самюэль де Шамплен. Становлячи — в основному по розповідях — карту майбутніх володінь Франції, він навіть наніс на неї в 1612 році передбачуване місцезнаходження водоспаду. Європейцем, що першим побачив Ніагару, уважається Этьен Брюле — правда, сучасники називали його не інакше як відспіваним шахраєм. А от перше зафіксоване в письмових джерелах опис водоспаду з'явилося лише в 1678 році — воно належало преподобному Луи Аннепену. У його записках, опублікованих в 1683 році в Парижі, висота падіння води оцінюється в 500 футів. Чотирнадцять років через, при перевиданні своєї книги, він додав ще 100 футів, і писав, що шум водоспаду чутний на відстані 15 ліг (близько 70 кілометрів!). В 1703 році інший мандрівник, барон де Лаонтан у своїх «Нових подорожах у Північну Америку» писав: «Що стосується Ніагарського водоспаду, то висота його 7-8 сотень футів, а ширина — одна ліга». Єзуїт Пьер де Шарлевуа побував у водоспаду в 1712 році й засумнівався, чи бачив Лаонтан водоспад взагалі. Шарлевуа визначив його висоту в 140-150 футів, а Петер Кальм, шведський ботанік, що вивчав природу Нової Франції в 1748-1751 роках, установив її точно — 137 футів. Кальма зовсім не оглушив шум падаючих вод Ніагари, і він відзначив, що міг навіть розмовляти біля водоспаду, не підвищуючи голосу