Більше двох місяців тривало минулим летом плавання по Середземне морю трьох лодий: «Віри», «Надії», «Любові» — з Маріуполя в італійський порт Савану, на зимову стоянку, для участі у святкуванні 500-річчя відкриття Колумбом Америки. Експедиція «Паломництво» на копіях давньоруських поморських судів була організована місією «Золоте століття», фірмою «Карелия-тамп» і клубом «Полярний Одиссей».

Публикуемый нарис про зустріч мореплавців з римським татом у Ватикані — перший із циклу матеріалів, присвячених експедиції, учасником якої був наш спеціальний кореспондент. Нарис «Паломництво в Золоте століття, або Наші простаки за кордоном» буде опублікований у найближчих номерах «Навколо світу».

Мы — трохи прочан з лодьи «Надія», залишеної нами в порту Фьюмичино під Римом, — намагаючись не втратитися в багатобарвній людській круговерті на площі Святого Петра, пробираємося до її центру

Тут, біля єгипетського обеліска, чекає батько Августин (См. нарис «Під вітрилом надії». — «Навколо світу» № 1, 2, 3/92.), помахуючи піднятою рукою, у якій затиснутий білий квадратик. Це дорогоцінний пропуск, добутий панотцем з великою працею в знайомих батьків-єзуїтів, прикрашений у правому куті літерою «А», а внизу завірений печаткою Ватикану із зображенням папської корони й заповітних ключів від раю. На ньому підпис — «радянські пілігрими».

Пропуск дає нам право бути присутнім на зустрічі тата римського з віруючими, котра повинна відбутися, як позначено в пропуску, сьогодні, у середовище, з 10.30 до 12.30.

Із цього приводу юрби людей почали стікатися на площу Святого Петра задовго до початку зустрічі. Колони людей перетиналися й зливалися на величезному просторі площі синіми, зеленими, жовтогарячими потоками, над якими розвівалися державні прапори, плакати різних релігійних громад і церковних приходів. Все це мимоволі нагадувало наші колишні демонстрації у святкові дні

Заражаючись загальним ентузіазмом, ми теж вприпрыжку кинулися за збудженою юрбою через знамениту колонаду Бернини, що охоплює полукружьем гігантську площу, до правого крила собору. Такої довгої черги, що ізвивається, як в аудієнц-зал для зустрічі з татом Іоанном Павлом II, я в Італії більше не зустрічав

На жаль, незважаючи на літерний пропуск, нашу «паломницьку бригаду» зупинили браві швейцарські гвардійці в жовто-синьо-червоних костюмах у першого ж пропускного пункту
— Що у вас тут? — запитав один з них, підозріло косячись на важку сумку й суплячи білясті брови під чорним беретом

Леша, син керівника нашої експедиції Віктора Дмитрієва, покірно зняв із плеча й розкрив бувалу сумку, на дні якої перекочувалися консервні банки з вітчизняною кількою втомате.

Можливо, суворий страж порядку й усвідомив з наших гарячих пояснень, що це не пластикові бомби, а консерви — єдине джерело харчування російських прочан у блискучому Римі, але залишився непохитний. Величним жестом він відіслав нас до найближчого бака для сміття

— Немає! — не менш твердо сказав Дмитрієв. — Тут весь наш раціон на кілька днів. І мій ніж — старий товариш із біломорських походів. Кидати добро не можна...

Поки вирішувалося вічне питання «Як бути?», многоязыкий говір перекочувався під колонадою, я, дивлячись на мовчазний собор, згадував учорашній ранній ранок, таке несхоже на нинішній суєтний день

... Учора над неохватною площею Святого Петра, на якій людські фігурки здаються загублен і жалюгідними, ширяв купол Мікеланджело. Грандіозних і легкий, сіро-блакитного кольорів, він зливався з небесним зводом. Звідси, від білої прикордонної смуги, що відокремлює від Рима держава Ватикан, ми відправилися в папську резиденцію

За ватиканські стіни пробратися непросто, говорять, туди навіть католицькі священики не всі попадають — потрібно мати сан не нижче митрополита. Нам повезло. Батько Лаврентій з «Радіо Ватикану», давній приятель нашого панотця, провіз нас на службовій машині. Один за іншим промайнули чотири пости, охоронювані жандармами в білому й швейцарських гвардійцях у темних, буденних камзолах. Ворота в кріпосних похмурих стінах відкривалися привітальним жестом шофера й чарівних слів: «Радіо Ватикану».

От і сам будинок радіо з вежею й антенами, звідки ведеться віщання на тридцятьох п'ятьох мовах на всі континенти. Заглянувши в студії — тут розміщаються в основному технічні служби, — ми піднімаємося по драбинці на балкон, що оперізує круглу вежу. Дах під нами крита старою, темною, округлою черепицею, а далі відкривається вид на Ватикан

Просто не віриться, що ми із цього балкончика розглядаємо прославлений в історії місто Ватикан, що займає всього 44 гектара на пагорбі Монте-Ватикано. І хоча підданих тут усього біля тисячі чоловік, ця маленька держава випускає марки, має свій уряд, банки з мільярдними внесками. Підтримує дипломатичні відносини зі ста країнами, не говорячи вже про сферу впливу на католицький мир

И все-таки чомусь не хочеться думати про могутню й холодну державно-фінансову машину Ватикану, а пригадується невигадлива легенда про пагорб Монте-Ватикано. На цьому зеленому пагорбі під платанами закохані призначали побачення, а уздовж берегів Тибру, що несе тоді чисті, як сльоза, води, любили прогулюватися поважні римляне. Стали навідуватися сюди й провісники майбутнього, яких називали ватикиниями, вони вгадували по зірках долю закоханих юнаків і дівчин. Уже не чи жерці пророчили, що цей пагорб, що поростив вічнозеленими пініями, стане спочатку центром Римського єпископства, а в 756 році — столицею Папської держави? Можливо, не всі знають, що спочатку всі християнські єпископи називалися татами (від грецького «папас» — батько), потім так стали йменуватися лише римські єпископи, а потім тільки глава католицької церкви. До речі, від «батька» іде й звертання до російського священика — «панотець»...