| Шотландія в другій половині XII століття |
|
|
|
|
Смерть сильного короля й сходження на престол дитини незабаром привели до важких наслідків. Через кілька місяців король Норвегії власною персоною встав на чолі нападу на східне узбережжя Шотландії й розграбував Абердин. Як видно, це був усього лише піратський набіг, початий заради видобутку, але ще до кінця 1153 року в Хайленде відбулася більше серйозна подія. Область Морів, що ніколи не відрізнялася любов'ю до нащадків Малькольма II, відмовилася підкорятися дитині, а під рукою був дорослий представник королівського будинку, тому що онук Лулаха Малькольм Мак-Хет, якого Давид захопив у полон в 1135 р., залишив сина Дональда, а в того з'явився досить могутній союзник, оскільки його мати була сестрою Сомерледа, лорда Морвена, Лохабера й Аргайла. Національність Сомерледа із працею піддається визначенню, тому що його називають і пиктом, і гэлом, і норвежцем, і галл-гэлом; очевидно, він стояв на чолі гэльского відродження на Островах. На якийсь час спалахнула небезпечна місцева війна. Втім, в 1156 р. Сомерледа відволікли інші честолюбні задуми. Норвезький король Островів, Годред Олафсон, був його племінником. Він став настільки непопулярним серед своїх підданих, що деякі з них призвали правити ними сина Сомерледа - Дугала. Сомерлед підтримав свого сина в боротьбі проти Годреда. Почасти воєнні дії цієї партії увінчалися успіхом, тому що Годред, хоча й удержав Мэн і Північні Острови, був змушений поступитися Дугалу Острова Південні. Тим часом Дональд Мак-Малькольм втратився свого найсильнішого союзника, і повстання в Морее зійшло на немає. Проте, незважаючи на те що небезпека з боку Морея продовжувала існувати, на півдні Шотландії виникла ще більш серйозна погроза. В 1154 р. умер англійський король Стефан. Його син умер ще раніше, і престол, як і було домовлено, успадковував внучатий племінник Давида й двоюрідний брат Малькольма молодий принц Генріх Анжуйский, Генріх Плантагенет. Ця зміна вплинула на історію Шотландії, хоча б з тієї причини, що в результаті на всьому протязі Середніх Століть її сусідами стали королі з роду Плантагенетов, а майже всі вони володіли спадкоємним плантагенетским темпераментом. Найчастіше із цього роду виходили люди великого розуму й майже завжди величезної особистої чарівності, але їх відрізняли деякі риси характеру, які їхні сучасники пояснювали походженням Плантагенетов від самого диявола. Для представників цього роду було найвищою мірою характерно якась жорстока й безжалісна мінливість, що у сполученні з настільки ж лютою жадібністю й найчастіше з високими даруваннями багато в чому сприяло введенню конституції в Англії й робило їхніми найнебезпечнішими сусідами для інших країн. Їхня зовнішня політика привела до підпорядкування Уельсу й контролю над Ірландією, але вона ж увергнула країну в Столітню війну із Францією й Трьохсотрічну із Шотландією, а ці війни, хоча й нанесли жорстока втрата супротивникам, привели в результаті сторіч кровопролиття й витрат на військові витрати всього лише до захоплення Берика, острова Мэн і до втримання островів у Ла-Маншеві, які були частиною Нормандського герцогства. В 1154 р. Генріхові здійснився 21 рік, і він займав зовсім інше положення, чим той шістнадцятирічний юнак, що п'ять років тому обіцяв віддати Нортумберленд своєму двоюрідному дідові. За ці чотири роки він без війни одержав не тільки Англію, але й добру половину Франції. Його мати принесла йому влада над Нормандією, його батько вмер, залишивши йому Анжу й Мэн. В 1152 р. королева Франції домоглася розірвання свого шлюбу й вийшла заміж за Генріха, принеся йому в придане майже всю Західну Францію від Луари до Піренеїв, а в глиб країни - до Оверни. Згодом вона стала називати себе «Элеанора, гнівом Божим королева Англії», але цей союз доставив її чоловікові величезна могутність. Відтепер він уже був не мандрівним принцом, що ится підтримки в сильного короля Шотландії, а дорослим чоловіком, володарем величезних володінь, що простиралися від границь Шотландії до іспанських рубежів. А шотландський король був хлопчиком дванадцяти років, у якого вже був суперник, що притязает на його трон і розв'язав громадянську війну. Крім того, над Шотландією нависла реальна погроза війни з норвежцами. ДО 1156 р. Генріх придушив всі опозиційні виступи в Англії й зажадав повернути англійські фьефы, які тримав Давид - за словами Генріха - від імператриці Матильды. Малькольм IV був не в змозі боротися за володіння діда. Королі зустрілися в Честере. Малькольм повернув Нортумберленд і Карлайл, але одержав у володіння Хантингдон, ярлство своєї бабки, зберігши своє (королівське) достоїнство (salvis omnibus dignitatibus suis): іншими словами, він був васалом Генріха у відношенні цього ярлства, як Генріх був васалом Людовика VII по своїм французьким фьефам. Відносини між двома країнами розвивалися цілком мирно, хоча й не відрізнялися колишньою інтенсивністю. В 1158 р. Малькольм відвідав Генріха в Карлайле. Йому було вже вісімнадцять, і, мабуть, він хотів, щоб Генріх присвятив його в лицарі, як у свій час на тім же місці Генріха присвятив у лицарі Давид. Але Генріх відмовив юнакові. Можливо, причина лежала в тім, що юнак ще нічим не виявив себе. Здається, Малькольм, незважаючи на тертя через Нортумберленда, випробовував щось начебто хлоп'ячого захвату стосовно своєму блискучому родичу, уже загартованого бійцеві, і на наступний рік, не послухавши ради своїх лордів, відправився з Генріхом на війну в Південну Францію, взяв участь у марній облозі Тулузи й, одержавши лицарське звання в Турі, повернувся у своє королівство в 1160 р. |
| « Пред. | След. » |
|---|
