Важко було назвати видовищем старт заключного етапу першої російської кругосветки на гребному човні з Мурманська. Буксир «Девиатор» з деякими проводжаючими кинувся слідом за човном «МАХ-4», що імітує вихід на маршрут. Це було зрозуміло всім, оскільки для «сьогодення» виходу в море Євгенієві Смургису і його синові Олександрові належало з'явитися на прикордонний КПП, щоб поставити штампи «відхід» у свої паспорти. А поки мореплавці демонстрували спеціально для фотографів від преси можливості й достоїнства єдиного у своєму роді судна. Ми не піклувалися про зовнішню сторону «проводів»: не було оркестру й навіть оголошень по голосному зв'язку. Не було й святого батька із чашею для окропления. Каюся, у штовханині й хвилюваннях я геть-чисто забув про цю гідну прикрасу всякого Початку. Та й, чесно говорячи, урочистість, а тим більше смиренність здавалися нам недоречними серед всіх безладь, опору й казна-звідки, що беруться проблем. Ми билися з невідомими нам інструкціями, «наявними в прикордонників», і тому довелося доводити, що наше гребне судно, у просторіччі іменоване човном, все-таки судно; дозвіл покинути межі Росії Євгеній Смургис і його син одержали із затримкою на три дні...

Ця кругосветка почалася кілька років назад у далекому арктичному порту Тіксі. Не один експедиційний сезон потрібен був Євгенієві Смургису, щоб пройти північними морями до Мурманська. Шефствуючи над цим неимоверно важким плаванням, допомагаючи, наскільки можливо, у здійсненні ідеї кругосветки, журнал «Навколо світу» регулярно розповідав на своїх сторінках про етапи льодового плавання. Переборовши — першим! — на гребному човні три моря в Північному Льодовитому океані, Євгеній Смургис знайшов, як нам здається, вихід з тієї тупикової ситуації, у якій і донині перебувають всі потенційні претенденти на заповітний виток навколо землі на веслах

Ідеї гребного марафону навколо світу вже, напевно, років двадцять. Але справа в тому, що навіть підкорювачі двох океанів — Атлантичного й Тихого (про це розмова далі) не зважувалися здолати третій — Індійський, з його небезпечної кліматичної (і не тільки кліматичної) обстановкою. І ніхто поки не оголосив про бажання скорити цей останній нескорений океан. Однак, якщо уважно подивитися на нашу земну кулю, неважко помітити, що меридіани Індійського океану можна спокійно й по більше короткому шляху перетнути в Північному Льодовитому океані. Правда, і тут випливало розраховувати на багаторічне плавання, оскільки період відкритої води не перевищує місяц-двох. Це ні для кого не було секретом, але була ще проблема прикордонного режиму прибережних вод Росії, геть-чисто закритих для аматорів усякого роду морських подорожей. Але ми^-те — не гості у своїй країні, і після чергового «пробігу» по маршруті нам не потрібно «пробивати» візи для учасників плавання й заморочливі дозволи на сам човен. Євгеній Смургис «по-домашньому» один і разом із сином здолав ті самі «недоступні» меридіани Індійського океану. Мені, як одному з ініціаторів цієї експедиції, представляється, що створено прецедент, значення якого ще довго буде осмислюватися тими, хто тією чи іншою мірою займається проблемами кругосвітніх плавань. Успішний початок кругосветки переконало Смургиса й усіх нас, причетних до організації досі небаченої подорожі, у його реальності. Тепер на шляху його човна «МАХ-4» — Атлантичний і Тихий океани, по-різному й у різний час скорені на гребні човнах

Початок поклали американці — вихідці з Норвегії Джордж Гарбо й Фрэнк Сэмюэльсон. За 55 доби в далекому 1896 році вони на гребній шлюпці пропливли від Нью-Йорка до півострова Корнуэлл в Англії, а відтіля до Гавра. Рекорд цей дотепер не побитий, а виставлена на Всесвітній виставці в Парижі їхній човен багато років не давала спокою аматорам гострих відчуттів. Тільки в 1966 році, як би заново відкриваючи Атлантику для веслярів, на рибацької дори відправилися від берегів Америки два споконвічних англійці — капітан парашутного полку Джон Риджуэй і його колега сержант Чэй Блайт. Їм знадобилося 92 доби, щоб у струменях Гольфстріму пройти від Бостона до берегів Ірландії

Перше одиночне плавання на веслах зробив на шестиметровой дори англієць Том Мак^-Клин в 1969 році. Від берегів острова Ньюфаундленд (Канада) до Ірландії він плив 70 доби, і його плавання було занесено в Книгу рекордів Гиннесса. У тому ж році Атлантику здолав англієць Джон Фэрфакс на спеціально побудованому десятиметровому човні «Британія-I». Він плив по маршруті Колумба від Канарських островів і через півроку — на веслах — досяг Флориди. Через два роки невтомний Джон відправився скоряти Тихий океан разом зі своєю подругою Сильвией Кук. Те було перше плавання через Тихий океан на веслах. Перша жінка в гребному марафоні не підвела честолюбного Фэрфакса, її єдиною нагородою став син Мартін, про яке вона мріяла з тих пор, як узялася допомагати Фэрфаксу. А сам герой — перший підкорювач двох океанів на веслах — залишився у Флориде, що полюбилася, а може бути, подалі від Сильвии. Рік у море один на один щось міняє влюдях.

Перше одиночне плавання через Тихий океан від Сан-Франциско до Австралії в 1980-1981 роках зробив англієць Питер Берд. У десятимісячному рейсі він не тільки читав улюблений роман «Війна й мир», але й гріб, що ставить його досягнення в ряд видатних, якби не Жерар д'Абовиль. На той час той перетнув Атлантику й спочатку зарікся виходити в море на гребній посудині. Але пізніше на човні «Сектор», побудованої у Швейцарії за 500 тисяч доларів, Жерар д'Абовиль на самоті здолав на веслах Тихий океан — від Японії до берегів штату Орегон (США). Було це в 1991 році. Цей великий спортсмен — перша людина, що поодинці скорила на гребних човнах два океани...