Зветила місяць. У нічному небі над піщаними барханами, що обступили, як череда диких насуплених биків, будиночки Ербента, мерехтіли яскраві зірки. Малюсіньке селище загубилося в центрі Каракумів...

У просторому житлі Аннадурды, що радо приняли нашу невелику експедицію, було душновато, і я вирішив підшукати місце для нічлігу у дворі

— Повстину візьми, — порадив не дуже задоволений моїм рішенням хазяїв-туркменів. — Підстелиш. Так близько в каменів не лягай, змія може заповзти. Відійшовши на кілька кроків від будинку, я розстелив повстину. Пісок, нагрітий за день, ще зберігав тепло. У пустелі вже почалася осінь, і ніч обіцяла бути досить прохолодної. Накриваючись спальним мішком, я сподівався гарненько выспаться, намаявшись за попередні дні подорожі. Однак не вдався

Будинок Аннадурды перебував за два кроки від колодязя, єдиного на все селище, і до нього ще з ночі стали сбредаться нетерплячі вівці й верблюды-арвана (арвана — це найбільш молочна порода верблюдів).

У міру того як наближався світанок, мукання, меканье, бекання, перестук копит наростали. Іноді здавалося, що широченные копита арвана ступають поруч із моєю головою. Але доконав остаточно якийсь зовсім вуж нахаба. Зупинившись неподалік, верблюд прийнявся блаженно справляти малий нестаток. Побоявшись прокинутися в калюжі, я вирішив вставати

У досвітніх сутінках на бетонному даху колодязя метушилися фігури чоловіків і жінок. Люди черпали цебрами воду й розливали її по коритах. Рано ж, виявляється, починався лінь у жителів пустелі... Вівці й верблюди квапилися заправитися дорогоцінною вологою, щоб ще по холодку, перше ніж підніметься сонце й почне палити, здолати смугу голих барханів, вийти в ту частину пустелі, де ростуть чагарники й пожовтіла травичка; там вони будуть самі пастися. Розумні тварини

Коли нарешті-те виплило через обрій сонце й початок стрімко, всі зігріваючи, набирати висоту, у колодязя нікого не залишилося. Господарка Аннадурды запросила кчаю.

Пейзаж Каракумів дикий і навіть страшний. Особливо таким представляється він новачкові, оказавшемуся в пісках у липневу жару. Так хіба можна отут жити? — думали багато хто в такі хвилини. Однак пекучі піски ніколи не пустували: тисячоріччями, як пам'ятає історія, кочували тут племена скотарів. У самому центрі пустелі — теке, або, карадашлы, махтыми, иомуды, яких объединяюще називають «чарва», тобто жителі пісків

Вівці й верблюди, здатні поїдати колючу солону рослинність пустелі, давали кочівникам і дах, і стіл. М'ясо, молоко, шкіри для одягу, повсть для юрт, сало, вовна. Служили тварини і як транспортний засіб. І за це все людина повинен був платити їм тим, що добував для них воду. Дивуєшся, як же, покладаючись лише на досвід і інтуїцію, він у цьому превстиг, Каламчаа в. Каракумах більше двадцяти тисяч. І яких тільки серед них немає!

Є такі, які служать лише тимчасово, збираючи на такырах рідку небесну вологу. Є колодязі, у яких зверху вода прісна, а знизу солона. Є зовсім неглибокі, з них неважко зачерпнути воду рукою, а є такі, у які цебро, як у шахті, іде в глиб землі на сотні метрів. Відомий стародавній колодязь, побудований вручну, глибиною 300 метрів! З таких воду діставали за допомогою верблюдів. А тепер з'явилися колодязі, до яких вода приходить через сотні кілометрів по водоводам. Саме такому колодязю й зобов'язаний своєю появою Ербент. Селище цей — одна з ферм племінного овцеводческого радгоспу «Ербент». Завдяки воді, що прийшла, в окрузі під доглядом чабанів пасеться більше тринадцяти тисяч овець і сотні верблюдів

...Першими стали підходити до колодязю коричнювато-білі вівці. Дітлахи помітили їх на барханах у другій половині дня й кинулися наперехват, прагнучи налагодити у водопою порядок. Поки вгамовувало спрагу одна невелика череда, інших тварин утримували в барханах. Коли від колодязя надходив сигнал, овець відпускали, і вони юрбою мчалися ккорытам.

Пізніше стали підходити верблюди. На той час дружина Аннадурды разом з дочками — а їх у родині вісім — встигла випрати й розкотити величезну повстину-килим з овечої вовни, приготувати суп-чорбу з баранини, чал з верблюжого молока, заодно спекти в глиняної овальної печи-тамдыре круглий хліб-чурек. На відміну від нетерплячих овець верблюды-арвана поводилися більш гідно. До колодязя вони підійшли неквапливо, не виявивши подиву, що води в коритах немає. А одна з верблюдиць із насолодою повалялася перед колодязем у піску. Чекала, коли підійде хазяїн і, не розгинаючи спини, почне наповнювати прохолодною водою поїлки

У той день ми із зоотехніком Ельды Нурбердыевым, заправивши водою залізну цистерну, відвезли її на чабанську стоянку Чаркеза Ашырова, під початком якого було вісім сотень чорної масті кіз і овець. А потім направилися до родин чабанів, що оселилися в колодязя в містечку Чопли.

Сонце хилилося до заходу, офарблюючи піски в червонуваті кольори, коли ми добралися до Чопли. На бархані стояли три повстяні юрти й два ще не пофарбованих глинобитних удома. Життя в містечку тільки починалася. Колодязь був стародавній. Чабани його підправили, вода в ньому перебувала на глибині півтора десятка метрів. Над дахом колодязя піднімався стовп із колесом, через яке була пропущена мотузка. До мотузки чіплялося цинкове цебро, його опускали в створ, а коли воно наповнювалося, господарка з дочками, усе в яскраві до п'ят платтях, підхопивши мотузку, збігали по піщаному осипі від колодязя вниз. І цебро з водою виявлялося на поверхні. Нелегко давалася тут вода. Тик же, як у давню-давню старовину... Однак нарікань на життя я тут не почув

Надвечір господарки розійшлися доїти верблюдів. А остання картина, що запам'яталася в мене на заході цього дня, — фігура сивобородого старого, що молиться на бархані

Життя міняється, але для скотарів пустелі суть її незмінна: були б вівці й верблюди, дах над головою й — вода! Тільки про цьому й просить, напевно, аксакал Аллаха