Перервана кругосветка. Щоденника, спогаду, листа, підготовлені й прокоментовані координатором експедиції журналу «Навколо світу» Василем Галенко.

Продовжуємо шляховий щоденник Євгенія Смургиса.
Дувр, 6 жовтня. О другій годині ночі стукіт по обшиванню каюти. Тихо. Знову стукіт. Стукає хтось кулаком. Наполегливо.
— Зараз вилізу!
— Я росіянин, турист. Тільки що бачив вас в англійських новинах. Може, по мало-мало? — робить усім зрозумілий жест
Відмовляюся
— Ну а їжа у вас є? Я тут на машині із дружиною. Поспішаємо на пором, вертаємося додому. Раптом у хлопців яка нашенская їжа залишилася!
— Так, якщо що російське, тоді небагато, — відповідаю невлад.
— Можна з вами сфотографуватися?
Зверху, з 8 метрів (самий відлив), блискає спалах
— Ця дружина. Ірландка. А мене кличуть Сашко. Я з Питера. Вибачите
Поспішаємо на пором. Вибачайте, що розбудив, уже так все необычно. — Де син?

Довелося брехати, щоб не сказати, що в нього скінчився порох, м'яко говорячи. Сашко побіг на пірс. Зверху в човен полетіла коробка: бутерброд, персики, молоко. Видимо, дружина-ірландка чогось не зрозуміла. Поліз у каюту коротати ніч до світанку

Поява російського гостя — яскравий проблиск в останніх нерадісних днях. Дує неослабний західний вітер, повзуть по небу чорні похмурі хмари, час від часу поливаючи човен дощем: заворушився осінній Атлантичний океан... В 8 годин направився до виходу з гавані. До човна пристав лоцманський портовий катер і став мене супроводжувати. Відразу за хвилеломом крута хвиля 2-2,5 метра й зустрічний вітер. За годину просунувся метрів на сто, причому два рази довелося откачивать воду. Лоцман поринав відразу поруч із мною, часом за хвилями я втрачав його з виду... Ще година вигрібала назад. Безглуздо лопатити воду, треба чекати зміни вітру. Мужикам з лоцмана сподобалася моя стрибка на воді. Ідучи, вони підняли нагору великий палець...

Вітер ще підсилився до 21 м/с. У душової марини переодягся в сухе й пішов на «Товариш». Учбово-вітрильне судно з 120 курсантами застрягло через шторм. Капітан Олег Павлович Ванденко зайшов у Дувр на парі днів для ремонту якірного пристрою, ушкодженого в шторм у берегів Норвегії. Взяв прогноз. Невтішний. Дотемна броджу по місту, пишу, займаюся господарськими справами. Дума про одному: чи пропустять шторми, що почалися, до Канарських островів — вітри й плини в цю пору року тут зустрічні. Сашко стік, відчувши смажене. Інстинкт самозбереження життя в молодому організмі більше загострений. Відступати мені вже нікуди. Турбує й грошове питання, далі він може встати більш гостро. Моїх фінансів при вбогому пайку вистачить на місяць. Учора відмовлявся від сала, а сьогодні радий тому, що прийняв дарунок. Розраховувати на те, що вдасться що-небудь продати із сувенірів, сумнівно: берега спорожніли, а в містах цього не дозволять. Словом, туга, що підсилює щоденний дощ. На моєму плавучому пірсі новини: пішли дві німецькі й голландські яхти. Залишилися на парі з датським катамараном, маленьким суденцем. В 16 годин прийшли гості — курсанти з «Товариша». Покаталися на моєму човні. Залишилися задоволені

Дувр, 7 жовтня Прокинувся у дві ночі. Злива й сильний шквалистий вітер. Хвилю розвело навіть у затоні. Хотів поміняти місце, так злива приборкала запал. В 7 ранки йду на мол: виходити знову безглуздо, усе море біле. Проклятье, доріг щодня. Око поневоле лягає на сусідній пірс за шлюзом — коштує «Товариш». А на моєму пірсі нові прибульці — більша яхта з Німеччини, дерев'яний самосправ і голландський катамаран — всепогодний моряк. Прийшов капітан з «Товариша» у парадному, запрошував на прощальний обід. Подякував за запрошення, але відмовився — сам зібрався варити гаряче. До Саутгемптона 240 км — за двоє діб мені не проскочити. Будь навіть попутний вітер — з кожної доби треба викинути 10 годин зустрічного відливного плину. В 16 годин, коли відкриють шлюз для «Товариша», теж зроблю спробу вийти: підуть із англійського порту Дувр два росіяни судна. В 13.30 здався наш вітрильник. Підняв російський і британський прапори. Роблю пам'ятний знімок, салютую веслом команді. Вона вся на борті, дехто знімає бески... Знову за мною увязался портовий катер. Перед вхідним маяком роблю зупинку, накидаю на плечі целофановий мішок, пристібаюся на страховочный пояс — і вперед.

Та ба. Відлив з вітром несуть мене у зворотну сторону, а це капітан барка вмовив мене у відлив спробувати. З лоцманом на пальцях порозумілися: все верно — він показує, що в 9 годин буде для мене попутний плин...

На колишнє місце стоянки не йду — незручно, намозолив уже портовикам ока за четверо діб. Залишився в захищеному молами затоці, зачепився за буй. Пишу щоденник, сушу одяг. В 21.30 підскочив лоцман — дав сигнал виходити. Сказав, що знімаюся через годину, став кип'ятити чай. В 22 години на третій раз пішов на вихід. Незатишно виходити в нічне неспокійне море. Близькість берегових вогнів трохи скрашує похмурі думки. Трошки попотел, перш ніж здолав воду, що кинулася в бухту. Прощай, Дувр. Чи приведуть коли ще сюди дороги?

Відвалив метрів на 500, як з бухти вискочив катер, напевно, лоцман цього разу проспав мій вихід. Нишпорить по морю прожектором. Що, мого щоглового вогню не бачить? Дістав ліхтар, освітив свій човен. Катер підійшов, дав сирену й подався в порт. Дивно, за четверо діб жодного докору, а я адже доставив їм чимало турбот. Треба думати, знак уваги нації споконвічних мореплавців нелегкій справі експедиції