Нічний експрес

Нічний експрес Лондон — Единбург, що блискає двоповерховий автобус, мчався по дорогах Шотландії, розриваючи тьму. Навкруги всі спали. Спав у кріслі поруч із мною японець. Два шведи навпроти сиділи нерухомо, уставясь в одну крапку. А мені не спалося, і в голові вертілася одна-єдина думка: «Не встигну... спізнюся... вони вже підуть...»

Експрес раз у раз зупинявся в маленьких городках, люди виходили й входили, галасливо розсідалися, пили пиво й засипали. А я дивився на годинники й смикався

Безсонні ночі в Москві в англійського консульства, нескінченні черги жаждуюших одержати візу, спроби проникнути через який-небудь нікому не ведений вхід і просити, і доводити, що без тебе все зірветься... Дали візу. Залишився один день... А потім цей заливний дощ... Навіщо ж я засунув у кишеню сорочки закордонний паспорт?! Сторінки розбухнули, фотографія відклеїлася, віза потекла...

И от, нарешті, аеропорт Хитроу. Довгий хвіст пасажирів у контрольних стійок. Ах, як довго й причепливо перевіряють російські паспорти! Якого би сера вибрати попокладистее? Або, може, от ту чорношкіру даму з кобурою на стегні? Але вибирати не довелося — геть він, махає мені, сивий і строгий джентльмен у величезні окулярах

Чиновник уважно дивиться на мене, потім перегортає мій підмочений паспорт. Старих віз багато, він подовгу розглядає їх, потім добирається до британської

— Ваша професія?
— Журналіст. З «Навколо світу».
— Навколо че-е-го?
— Про,  сер, це такий російський журнал подорожей... найстарший... йому, знаєте, сер, уже більше ста років... «Навколо світу».
— Але навіщо вам у Лондон? Про що ви збираєтеся писати?
— ПРО «Катти Сарк», сер. Отут у нього ока вилізли з-під окулярів:
— Об скроні «Катти Сарк»?
— Скроні? Ні, сер, не об скроні, хоча це теж цікаво, але... І я, плутаючись і збиваючись, став йому пояснювати, що в Лондоні пробуду недовго, мені треба в Шотландію, в Единбург, а точніше, у порт Літ, де 15 липня, тобто завтра ранком, — я так поспішаю, сер, — рано ранком буде старт великої вітрильної регати «Катти Сарк». Ви, сер, звичайно, знаєте про цьому? Принц Пилип її почесний піклувальник...

И отут він сердито обриває мене:
— А чому ви будете писати про англійські кораблі?
— Ні, не тільки про англійський! Там зберуться вітрильники із усього світла. Tall ships — високі кораблі

Я змахую руками, зображуючи вітрила. Він піднімає окуляри на чоло, і щось дивне з'являється в його погляді:
— И в Единбург прийде російський вітрильник? У Росії є вітрильні кораблі?
«Так ще побільше чим в Англії!» — думаю я про себе, а йому говорю:
— Так, сер! У нас найбільший у світі вітрильник «Крузенштерн»!

Барк... і четырехмачтовый барк. Висота щогл...

Але він уже не слухає мене. Він нічого не чує! З ним відбувається щось неуявне. Він знімає окуляри, розстібає воріт сорочки, зрушує убік краватку й ні з того ні із сього заливається сміхом, ворушить волосся, давиться від сміху — і от переді мною зовсім інша людина, веселий краснорожий шотландець, що, плутаючись і збиваючись, точно, як я, починає мені розповідати щось про дідуся із Глазго, який він був крутий вітрильний майстер, сам будував яхту, брав із собою онука, те є його, у море... І вони потрапили в шторм! В, яка краса в шторм у скель Шотландії! Він ляскає мене по плечу: «Ти не боїшся шторми, а-а?!»

А я краєм ока бачу, як він іншою рукою вже щось чиркає в жовтій картці, шльопає печатка в мій паспорт і простягає мені, мов, «всі о-кей, хлопець, повний уперед! Попутного вітру!» Або як там в англійців?

И от я вже кочу візок з валізою, набитою фотоапаратурами й книгами, по якихось довгих тунелях, виходжу на вулицю

Сонечко, синє небо, хмари пливуть, ветренно — ах, який славний вітер для старту! Миготять червоні двоповерхові автобуси, снують чорні старомодні таксі, дробом розсипається англійська мова... Лондон! Good morning!

И, наспівуючи — «ще небагато, ще мало-мало...», кочу візок до входу в метро. Ага, по синій лінії до Green park і хвостик по голубой до Victoria. Там вокзал, там мене чекає друг Саня, колега. Із квитком до Единбурга. Зараз усього перша година дня, і до ночі я вуж точно буду на кораблі!

Я доїхав по синій лінії до Грін Парк, пересів на блакитну до станції Вікторія. От входжу у величезний зал... Але чому тут так порожньо? Де мій друг Саня? Де поїзд до Единбурга?

Ставлю валізу на мармурову підлогу, закурюю й почуваю, як щось уже тремтить усередині. Як вісник долі, з'являється Саня.

— Саня, привіт! Всі о-кей? — запитую я з надією, а Саня розгублено:
— Вибач, я отут уже годину бігаю, не знаю, що робити...
— Немає квитків?
— Ні квитків, ні поїздів. Страйк. Поїзда підуть тільки завтра.

Що таке завтра? Навіщо мені завтра? Завтра вони підуть. До Единбурга майже полтысячи миль...

Єдине, що ми змогли зробити, — це взяти квиток на нічний автобус

Часу тепер було хоч відбавляй, ми випили чорного пива, перекусили. І тоді оптиміст Саня сказав:
— Слухай, напишеш ти про свою «Катти Сарк»! Вона отут поруч коштує, у Гринвічі. Давай ще по пиву — і Вгринвич.

«Катти Сарк»

Уздовж Темзи, мимо Тауэра, через Бридж-Тауэр ми з Лондона їдемо в його пригород — Гринвіч. І раз вуж ми в Англії, поговоримо про англійців.  Вони вважають, що  всіх людей можна поділити на три типи. По їх «эстетическому відношенню до дійсності», як сказав би наш Чернишевський
а) це ті, які вважають, що на світі немає нічого гарніше жінок;
б) інші вважають, що немає нічого на світі гарніше, що скакають коней;
в) і ті, хто, слідом за поетом Джоном Мейсфилдом, повторюють: «Корабель у море з наповненими вітром вітрилами — що може бути прекрасніше!»