«Ми — колумбийцы — вижили в таких важких географічних умовах — і гори, і болота. Ми не зламалися, незважаючи на десятиліття війни, що не припиняється. Ми продовжуємо працювати й радуватися життю. Війна — це як явище природи, як ураган, йому потрібно пручатися!»

Не знаю, як в інших, але в мене зі словом «Колумбія» дуже стійкі асоціації. Колумбія — це наркотики, громадянська війна й міста, де вбивають людей за пропущені голи. Все це ми знали з газет і голлівудських фільмів, тому, коли знайомі запропонували нам поїхати в Колумбію, ми засумнівалися й стали читати, що пишуть про цю країну в нас. Відкривши першу газету, що попалася, прочитали про вибух у якімсь клубі в Боготі. Це не додало нам оптимізму. Нічого, говорили ми собі, і не таке може трапитися… Але наступного дня в іншій газеті написали, що в Колумбії викрали американських кореспондентів. Я став представляти — чи заплатить наша редакція викуп за два своїх коштовних журналістів. Сумніви підсилилися… По числу викрадень людей Колумбія займає тверде перше місце у світі (принаймні, за інформацією в російських газетах).

Отут я став читати цю газету далі. Одна стаття за іншою, де говорилося про злочини в нашій країні, доводили мені, що в Колумбії всі не так вуж погано, і я уявив собі колумбийца, що читає в газеті про мою рідну країну — Росія повинна здатися йому ще більш гіршим місцем на Землі. Але ми^-те знаємо, що це не так, тому страх перед Колумбією пропав.

Ми вирішили, що будемо шукати в Колумбії тільки гарне. Просто тому, що погане про неї напишуть і без нас. Виявилося, що зусиль для цього робити й не потрібно було.

Справа в тому, що в сприйнятті колумбийца поняття «погане» просто не існує. Протягом довгого років цивільної усобицы колумбийцы, у силу свого оптимістичного характеру, живуть так, начебто нічого й не відбувається. Вони твердо впевнені й у своїй силі, і у своїх здатностях.

«Ми глибоко релігійні люди, — сказав нам дон Альборо, декан факультету іноземних мов Католицького університету в Боготі, людина, що допомагав нам у нашій подорожі у всьому. — Оскільки ми будували свою цивілізацію в таких важких умовах, у нас дуже сильний характер. І ще, щоб тут вижити, людині потрібний Бог. Ми увесь час радимося з ним. Можна сказати, що в нас Бог у кармашке. Це не виходить, що ми безперервно виконуємо церковні ритуали — справа не в тім, що я буду вірити в Бога, і він мені все дасть. Справа в іншому. У нас дуже конструктивний менталітет — ми не просто віримо, ми працюємо».

Професор Альборо здивував нас, коли розповів, що вся Колумбія після Жовтневої революції щодня молилася за росіян. Коли я виразив із цього приводу деякі сумніви, професор дуже образився й наступного дня приніс ксерокопію папської булли від 5 серпня 1921 року, де увесь християнський світ призивали допомагати Росії й віруючої.

У Колумбії до цього віднесли серйозно й не утомлювалися молитися за настільки далеку країну. «Я, як і всі колумбийцы, знаю про Росію з раннього дитинства», — сказав дон Альборо. Правда, практичні відомості про нашу країну черпаються ними в основному з роману Жуля Верна «Листоноша пануючи» — цей добуток входить у шкільну програму. Ми ж про цей роман у перший раз почули в Колумбії, але підозрюємо, що у великого письменника могли бути й неточності… У Колумбії неймовірне змішання всього — починаючи від рас і закінчуючи почуттями й поняттями. Люди тут мають всі мислимі відтінки кольорів шкіри, що привело до повної відсутності ксенофобії. «Приклад для Європи!» — з гордістю говорять колумбийцы.

Ми увесь час запитували колумбийцев про те, що головне в їхній країні. Перший, кого ми запитали про це, був дон Альборо. Він задумався на секунду й сказав: «Релігія. Смарагди. Кава». Потім подумав і додав: «Звичайно, добре б, щоб був мир».

Наступного дня ми поїхали в Чикинкиру.

Іспанський — для бога й жінок

Місто Чикинкира перебуває в трьох годинниках їзди на машині від Боготи, що для цього регіону велика відстань. Іноді й за півгодини можна перемінити 2—3 кліматичні зони. Гори все-таки. Їхали ми на зустріч із падре, у єпархії якого перебуває головна святиня Колумбії — Діва Марія із Чикинкиры. Ще нам сказали, що цій людині вдалося примирити ворогуючі клани власників смарагдових шахт. Таким чином, він персоніфікував собою два основні складові Колумбія — релігію й смарагди. І головну надію Колумбії — мир.

Монсеньйора кличуть Гектор Гутьеррес. Ми, природно, спізнилися до нього на зустріч.
 
«Природно» тому, що нас відразу попередили, що 15 хвилин — це взагалі в Колумбії не запізнення. Півгодини — ще сяк, а от хвилюватися потрібно починати після години очікування. Як би там не було, Монсеньйор (так його називали всі, і ми не будемо виключенням) зустрів нас дуже радо. «Ця країна виживає за рахунок віри», — було перше, що він сказав…

Монсеньйор Гутьеррес після закінчення семінарії вчився в університеті в Боготі, потім проходив стажування в США на телебаченні (до речі, він дотепер веде щотижневу програму на колумбійському ТВ). Ще він освоював у Римі «етику комунікації». А в 1987 році був призначений єпископом у місто Розжарюй, де й провів 11 років.

Ретельно й терпляче підбираючи слова, Монсеньйор розповідав: «Уже там, у Розжарюй, я прагнув до миру й вів переговори з геррильерос — місцевими партизанами, які воювали з урядом. Я був їхнім другом. Чи страшно було? Немає. У мене гарний характер, і вони мені відразу сказали, що проблем з ними в мене не буде.