Цей матеріал — завершальний у ювілейному проекті «Санкт-Петербург. 1703—2003», що наш журнал здійснює разом з Міжнародним благодійним фондом імені Д.С. Лихачова. Протягом цілого року ми публікували статті про найбільш яскраві періоди життя міста на Неві. Читачі дивилися на нього очами відомих історичних діячів, поетів, художників. Спостерігали, як поступово ріс і гарнішав Петербург, як із часом мінялося життя городян. Місто, що за унікальну єдність архітектурного вигляду по праву вважають одним із прекраснейших у Європі, по суті, дуже молодий. Хоча за три століття він встиг увійти до числа найбільших міст миру й обростити безліччю легенд і міфів. Але Петербург живе не тільки своїм минулим, він шукає нові шляхи свого розвитку, свою нову роль у Росії й світі. У грудневому номері про Санкт-Петербург міркує співголова правління Фонду імені Д.С. Лихачова письменник Данило Олександрович Гранін

…1919 рік, рік мого народження, у тих місцях (де жили батьки. — Прим. ред.) ще догоряла Громадянська війна, лютували банди, спалахували заколоти. Вони жили вдвох у різних лісництвах десь під Кингисеппом. Були сніжні зими, стрілянина, пожежі, розливи рік — перші спогади мішаються із чутими від матері розповідями про ті роки. Дитинство, воно було лісове, пізніше — міське; обидві ці струмені, не змішуючись, довго текли й так і залишилися в душі роздільними существованиями.

Школа моя пішла всерйоз приблизно із шостого класу. У школі, на Моховий, залишалося ще трохи викладачів колишнього тут до революції Тенишевского училища — однієї із кращих російських гімназій. У кабінеті фізики ми користувалися приладами часів Сименса-Гальске на товстих ебонітових панелях з масивними латунними контактами. Кожний урок було як подання. У вчительки літератури не було ніяких апаратів, нічого, крім віршів і переконаності, що література — головний для нас предмет. Її кликали Аїда Львівна. Вона організувала літературний кружок, і більша частина класу стала складати вірші. Мені ж вірші не давалися. У порядку самоствердження я теж написав у шкільний журнал, написав про те, що вразило мене тоді — про смерті С. М. Кірова: Таврический палац, де стояв труну, прощання, жалобна процесія...

Незважаючи на інтерес до літератури й історії, на сімейній раді було визнано, що інженерна спеціальність більше надійна. Я підкорився, надійшов на електротехнічний факультет і скінчив Політехнічний інститут перед війною

Після закінчення інституту мене направили на Кировский завод, там я почав конструювати прилад для відшукання місць ушкодження в кабелях. З Кировского заводу я пішов у Народне ополчення, на війну. Не пускали. Треба було домагатися, клопотати, щоб зняли броню. Війна пройшла для мене, не відпускаючи ні на день. В 1942 році на фронті я вступив у партію. Воював я на Ленінградському фронті, потім на Прибалтійському, воював у піхоті, у танкових військах і скінчив війну командиром роти важких танків у Східній Пруссії. Те були прекрасні роки. Я не думав стати тільки письменником, література була для мене всього лише задоволенням, відпочинком, радістю, як прогулянка в гори або луги. Крім її була робота, головна робота — у Ленэнерго, у кабельній мережі, де треба було відновлювати зруйноване в блокаду енергогосподарство міста. І раптом я написав розповідь. Про аспірантів. Було це наприкінці 1948 року. Називався він «Варіант другий». Я приніс його в журнал «Зірка». Мене зустрів там Юрій Павлович Герман, що відав у журналі прозою. Його привітність, простота і якась чарівна легкість відносини до літератури допомогли мені тоді надзвичайно. Розповідь була надрукована відразу, майже без виправлень. Незабаром я надійшов в аспірантуру Політехнічного інституту й одночасно засів за роман «Шукачі». Паралельно й в електротехніку теж чогось зав'язалося й стало виходити. По молодості, коли сил багато, а часу ще більше, здавалося, що можна сполучити науку й літературу. І хотілося їх сполучити. Але та ба. Кожна з них тягла до себе все з більшою силою й ревнощами. Кожна була прекрасна. Прийшов день, коли я виявив у своїй душі небезпечну тріщину. Але в той^-те й штука, що душу — це не серце, і розриву душі бути не може. Просто треба було вибирати. Або — або. Але я довго ще тяг, чогось чекав, читав лекції, працював на полставки, ніяк не хотів відриватися від науки. Боявся, не вірив у себе... Зрештою це, звичайно, відбулося. Ні, не відхід у літературу, а відхід з інституту.

Я писав про інженерів, науковців, учених, про наукову творчість, це була моя тема, мої друзі, моє оточення. В 60-і роки мені здавалося, що успіхи науки, і насамперед фізики, перетворять мир, долі людства

Вчені-фізики здавалися мені головними героями нашого часу. ДО 70-м той період скінчився, і в знак прощання я написав повість «Однофамілець», де якось спробував осмислити своє нове або, вірніше, інше відношення до колишніх моїх захоплень. Це не розчарування. Це рятування від зайвих надій. Хто знає, із чого утвориться «Я». Думаю, що багато чого залежить від того, де людина живе. Якби я жив не в Ленінграді, якби в дитинстві жив не в Спаської церкви з пушками, якби потім не на Петроградській стороні, якби перед очами моїми не була набережна, у граніт одягнена Нева, проспекти, то «Я», про яке отут мова йде, було б трохи інше

…Говорять, що біографія письменника — його книги. Але чомусь, коли я сиджу за столом, працюю, мене мучить почуття втрати, мені здається, що біографія моя переривається, що дійсне життя, із сонцем, морем, природою, зустрічами, це життя проходить мимо, вона чутна за вікнами сміхом дітей і шумом машин. А коли я не пишу, а гуляю із друзями, кудись їду, я корю себе за те, що не працюю, витрачаю час впустую. Напевно, таке протиріччя неминуче, але воно доставляє чимало горя, воно псує життя. Не хочеться працювати за рахунок життя, краще все-таки жити за рахунок роботи, тому що життя — вона вище, воно дорожче.