Я довго жила й училася в Лондоні, але ніколи не вважала Пиккадилли одним зі своїх улюблених місць. Як, до речі, і більшість моїх англійських друзів

 — Це звичайна принада для туристів, — з іронією говорив мій колишній професор філології доктор Фил. Поки я готувалася до нової поїздки в Англію, ця вулиця стала в нас предметом розхожих жартів. Домовляючись про зустріч, ще в Нью-Йорку, мої друзі іронізували: «Так, де ж нам зустрітися?.. Ідея — на Пиккадилли!» И навіть після повернення додому немає та й виявляю на своєму автовідповідачі: «Угадай, де я?.. На Пиккадилли. Думаю про тебе».

И немає нічого дивного в тім, що, не бажаючи того, людина, що перебуває в Лондоні, раз у раз виявляється на Пиккадилли. Звідси радіусами розходяться магістралі, що ведуть в усі кінці столиці. До того ж і технічно, щоб добратися абикуди, треба проїхати через площу Пиккадилли-серкус. Тут перетинаються всі автобусні маршрути, протікають всі транспортні «ріки», навіть підземні: темно-синя гілка «Пиккадилли» бере початок в аеропорту Хитроу й по діагоналі перерізує основну частину міста — що робить її самої жвавої у всьому метро.

Маневри Еросу

Героїні «Хвиль» Вірджинії Вульф, Джинни, станція метро «Пиккадилли-серкус» сто років тому бачилася так: «Я на мить виявилася під тротуаром у самім серці Лондона. Незліченна безліч коліс, що несуться, і ніг, що тупотять, придавлювали землю прямо в мене над головою. Майже фізично відчуваю, як більші шляхи цивілізації зустрічаються там і розбігаються в різні сторони. Я — у серце самого життя».

Хоча з тих пор багато чого змінилося, я випробовую ті ж почуття. Зверху Пиккадилли-серкус виявляє собою лондонський аналог нью-йоркського Таймс-сквер або московської Пушкінської. Головна риса — скажений рух. Розганяють і різко гальмують червоні омнібуси. Мчаться таксі, мотоцикли й пішоходи; миготять світлофори, фотоспалахи, магазинні вивіски й «зебри» переходів. Туристи з рюкзаками за спиною натикаються на вуличних музикантів, компанії підпилих підлітків «обтікають» продавців газет, гордо виступають чоловіка-повії. Все шаркає, метушиться, праздно тиняється, сповзає під землю й, навпаки, піднімається на поверхню через численні нори метро. А виплеснувшись на тротуари, довільно розтікається, шумить, смітить, співає, грає, знімається на відео під гігантськими неоновими щитами, що пожирають фасади будинків і, здається, що шукають нових жертв, — вони блискають, спалахують, блищать, опромінюючи дійство, що нагадує карнавал на базарній площі.

Зовсім не такий задумував Пиккадилли-серкус її архітектор Джон Нэш на початку XIX століття (слово «circus» тут означало саме «коло», а не арену із клоунами й дресированими тваринами). Площа представлялася йому елегантним простором у формі кола, обрамленим «увігнутими» фасадами будинків з арками й колонами. Але цей задум зруйнувала Шафтсбери-авеню, « щопоглинула» шматок площі. Тоді, щоб згладити скривлення, скульптор Альфред Гилфорд із доручення муніципальної влади звів на площі Ангела християнського милосердя, що так «полюбився» лондонцям, що 30 лет, що залишилися життя автор монумента зволів провести в добровільному вигнанні.

Ангел же, що став згодом туристичною визначною пам'яткою, тільки сприяв подальшому руйнуванню строгих форм Пиккадилли-серкус. Транспортний потік, що набирав силу, рухався тоді по колу, але пішоходи, особливо іноземці, що бажали розглянути «центр композиції», безстрашно кидалися прямо під колеса автомобілів. Побороти це зло було не під силу — легше виявилося пересунути Ангела, у народі прозваного Еросом, до східної частини кола й прокласти до нього від тротуару пішохідну доріжку.

Неподалік від Еросу, на північно-східному краї площі, зараз коштує «Лондонський павільйон», де розмістилися торговельний пасаж «Трокадеро» і галерея відеоігор. Ледве на захід — «Виржин мегастор». З півдня — повністю занурений під землю театр Критерион (з 90-х років у ньому грає Мала шекспірівська трупа) і прилягаючий до нього ресторан. Задовго до того, як стелі цього елегантного закладу були розписані золотом, а на кухні запанував знаменитий на весь Лондон шеф-кухар Марко Пьер Уайт, сюди захаживал відставний військовий хірург доктор Джеймс Ватсон. Саме тут, на Пиккадилли-серкус, він неквапливо пив кларет перед тим, як відправитися на першу зустріч зі своїм майбутнім іншому Шерлоком Холмсом. На стіні ресторану дотепер красується відповідна цитата з «Етюду в багряних тонах».

На відміну від свого компаньйона великий детектив, як відомо, вище всього цінував спостережливість. Проходячи по лондонських вулицях, він незмінно вголос — для тренування пам'яті — читав покажчики, що зустрічалися йому, і вивіски. По периметрі сьогоднішньої Пиккадилли-серкус, після «ватсоновского» ресторану йому зустрілися б: аптека «Бутс», «Бургер-Кинг» з інтернет-кафі, будинок Союзу пожежних, що здає своїм членам кімнати у верхньому поверсі під самим куполом, величезний спортивний магазин «Лиллиуайтс», сувенірні павільйони…

Прізвисько — «Пиккадилли-холл»

Англійці обожнюють роздавати праворуч і ліворуч прізвиська (Ерос — тому свідчення), скорочувати й переінакшувати імена — у них це прямо-таки пунктик. Мадонна, Майкл Джексон і принцеса Діана перетворюються, відповідно, у Мэдж, Жако й Дай. Прості люди теж стають жертвами цієї пристрасті: Вікторія стає Викс, Надя — Нэдс, Марти — Мартс, і навіть я, поки жила в Лондоні, мала зненацька єврейське прізвисько Катс.