У більш ніж тисячолітньої історії Великого Новгорода відомо чимало драматичних сторінок і крутих поворотів. Однак події зими 1570 року повалили в жах навіть підданих царя Івана Грозного, що вже встигли натерпітися від нього злодіянь. «Опричний розгром» другого за значенням міста Російської держави багато в чому став фатальним для долі унікальної новгородської культури й назавжди залишився, мабуть, найтрагічнішим епізодом цього похмурого царювання

В обставинах тієї трагедії дуже багато чого залишається неясним, а часом і просто загадковим. Крута вдача, запальність і жорстокість Івана IV добре відомі. У боротьбі зі справжніми й міфічними ворогами він не зупинявся ні перед чим. Але ніколи ні до, ні після тієї зими його гнів не звертався не перебираючи майже на всі соціальні шари величезної території, який була в XVI столітті новгородська земля. На превеликий жаль істориків, опричні архіви Івана Грозного, у тому числі й численні слідчі справи «про зради», не збереглися.

До наших днів дійшли лише назви деяких з них. От як виглядає заголовок новгородської справи з Опису Посольського наказу: «Статейної список з розшукного з изменного справи… на ноугородцкого архиепискупа на Пимина й на новогородцких дяків, і на подъячих, і на гостей, і на владычних приказних, і на дітей боярських… про здаче Великаго Новагорода й Псков, що архієпископ Пимин хотів з ними Новгород і Псков отдати литовському королеві, а пануючи й великого князя Івана Васильовича всеа Русі хотіли злим умышлением перевелися, а на державу посадити князя Володимира Андрійовича».

Судячи із цієї великої назви, більше схожому на обвинувальний висновок, у Новгороді склалася грандіозна змова, у який виявилася залучена чи ледве не вся без винятку міська еліта — сотні людин, причому зловмисники ставили перед собою відразу дві надзвичайно масштабні й не дуже сумісні одна з іншої мети! Чим же було «новгородську справу»: плодом хворої уяви пануючи, зручним приводом для розправи з політичними супротивниками? А може бути, якийсь змова дійсно існувала?

Кінець Новгородської республіки

Новгород був настільки не схожий на Москву, що деякі історики вважали за можливе говорити про особу, «північних російських народностей», або, виражаючись більш сучасно, — «цивілізації», що розвивалася паралельно тієї, що існувала в Північно-Східній Русі. Уже до XIII століття новгородська аристократія зуміло перемогти в завзятій боротьбі із князівською владою. У результаті на величезній території, від Кольського півострова до Уралу, зложився політичний пристрій, що одержав в істориків назва «феодальної республіки». На чолі її стояв новгородський архієпископ, чиї повноваження серйозно обмежувалися міською верхівкою — Радою панів. Чималу роль грало й знамените віче — та сама демократична «вольниця», що була настільки улюблена багатьма письменниками й істориками, що бачили в ній альтернативу московському самодержавству.

ДО XV століття Новгород стало найбільше економічно й культурно розвитий частиною російських земель. Значення міста було в той час настільки великий, що багато іноземні географічні керівництв затверджували, що саме він, а не Москва є «головним містом» Русі. При цьому Новгород ніколи не володів власним сильним військом. Не маючи ні ресурсів, ні потреби в територіальному розширенні, «республіка» неминуче повинна була виявитися між жерновами експансіоністських устремлінь агресивних і стрімко зростаючих сусідів — Москви й Литви. В 1471 році владний і рішучий московський великий князь Іван III, дід Івана Грозного, розгромив новгородське ополчення в битві на ріці Шелонь. Новгородцы змушені були присягнути на вірність великому князеві.

А через ще сім років вічовий дзвін був урочисто знятий і повезений у Москву, а древні порядки скасовані. Відтепер Новгородом управляли московські намісники. Великий князь обіцяв «не заступатися» у землі новгородської знаті, але слова свого, зрозуміло, не стримав. Тисячі новгородських дворян і купців були репресовані, позбавлені своїх володінь, що перейшли в скарбницю, і переселені в центрально-російські повіти. На землі, що звільнилися, переселялися московські служиві люди, двори в Новгороді одержували й великі московські купці («гості»), що взяли у свої руки найбільш прибуткові галузі міської економіки. Крім того, Іван III постарався перетворити Новгород у дійсну міцність по подобі Москви. Саме по його велінню в місті був побудований прекрасно збережений до наших днів Дитинець із червоної цегли.

чиСтало приєднання до Москви благом для Новгорода — питання складний. Але в житті Московської держави скорення сусіда-конкурента, безумовно, зіграло дуже значну роль. поміщики, Що Влаштувалися тут, склали найбільш боєздатну частину дворянського війська — тяжеловооруженную кінноти («куту рать»). Не будь Новгород частиною Московської держави, і Іван Грозний не зміг би й помышлять про активну політику на західних рубежах Русі.

Підтримка місцевого дворянства стала для нього особливо важливої під час Ливонской війни. Спочатку дуже вдала (росіянином полицям удалося швидко розгромити Ливонский орден, зайняти значну частину Прибалтики, взяти Полоцьк), до середини 1560-х років війна перетворилася в затяжну низку відносних успіхів і поразок у боротьбі з Литвою і її союзником — Кримом. У розпал війни, в 1565 році, цар прийняв незвичайне рішення про поділ країни на дві частини — «земщину» і «опричнину». Втім, що почалися конфіскації, посилання й страти вже через півтора року були припинені — Іван IV явно мав потребу в тім, щоб «земщина» підтримала продовження війни й прийняла на себе грандіозні витрати по її веденню. На спішно скликаному Соборі представники російської еліти (серед яких було чимало новгородцев) заявили, що вони «на його государеву справу готові».